Історія міжнародних відносин: Дипломатія в Класичний період в Греції ( 12-8 ст. до н.е.)

В Афінах жваві дипломатичні відносини починаються з часу тиранії Пісістрата(6 ст. до н.е.) і особливо греко-персидцьких війн (5 ст. до н.е). Всі великі державні діячі Греції були в той же час і дипломатами (Пісістрат, Фемістокл, Арістід, Перікл)

За Перикла почалося серйозне протистояння між Афінами і Спартою) через гегемонію в Еллінському світі. Наслідком цього біла війна між Афінами і Спартою, яка закінчилась 30-річним миром(445 р до н.е.), цей мир закріпив у Греції систему політичного дуалізму. У своєму прагненні до панування обидві сторони утримувались від агресивних дій намагаючись посилити свій вплив дипломатичним шляхом.

В 448 р. до н.е. глава афінської держави Перікл виступив з пропозицією скликання в Афінах Панеллінського(загально грецького) конгресу. На конгресі потрібно біло розв’язати три ключові питання:

1.     Про відновлення зруйнованих персами храмів

2.     Забезпеченні вільного морського плавання

3.     Закріплення миру в усій Елладі.

Одночасно зі скликанням конгресу Перікл розраховував перетворити Афіни у політичний і культурний центр всієї Еллади.

Для здійснення цього проекту з Афін було відправлено посольство у складі 20 осіб у всі грецькі міста із запрошенням прислати своїх представників на майбутній конгрес. Депутація розділилася на чотири частини, одні вирушили в малоазіатські міста і острови, інші на береги Геліспонту і Фракії, треті в Беотію і Фокіду, четверті в Пелопонес. Афінські посли намагалися переконати представників казених міст прийняти запрошення на конгрес, але ця ідея не знайшла відгуку у греків, які не бажали посилення Афін.

Світова історія політичних вчень: Політичні вчення Стародавньої Греції

Платон (427 – 347 рр. до н.е.). У 388 р. до н.е. заснував свою школу в Афінах «Академія», яка проіснувала більше ніж 900 років. Праці – діалоги, їх біля 30. Думка Платона еволюціонувала. Ранні діалоги – «Держава» . Пізніші – «Політик», «Закони».

Теорія ідей Платона:

На думку Платона істинне буття це певні безтілесні ідеї, які можуть бути осягнуті тільки розумом, тоді як данні у відчуттях емпіричні тіла, речі і явища не є істинними оскільки належать не до буття, а до чогось рухомого, до того що знаходиться у процесі становлення. Істинне пізнання – це пізнання світу ідей, яке доступне тільки не багатьом людям – філософам.

Ідеальна держава тлумачиться Платоном (в діалозі «Держава»), як реалізація ідей, як максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті – полісі. Основна ідея це ідея блага. Благо – це є сонце.

У своєму діалозі «Держава» Платон пропонує ідеальну справедливу державу, виходячи з того що існує співвідношення між космосом в цілому, державою та людською душею. Існує три початки у душі людини – розумне, пристрасне та бажаюче.  Цим трьом началам людської душі відповідають три верстви суспільства – правителі, воїни, виробники. На думку Платона справедливість полягає в тому щоб кожна із цих верств займалася своєю власною справою. Філософи мають керувати, воїни мають захищати і виробники мають забезпечувати. Поліс є спільне посилення людей, обумовлене спільними потребами.

Платон заперечує ідею родини у звичайному сенсі цього слова. Заперечує ідею приватної власності. Розвивав так звану циклічну теорію форм правління.

Платон виокремлював правильні та не правильні форми правління.

 Еволюція поглядів Платона

Його ідеї змінюються і еволюціонують, громадяни в полісі поділяються на чотири класи, визначає чітку кількість громадян. Найкраща форма правління змішана, вона об’єднує монархію і демократія. Значна увага приділена значенню законів у суспільно-політичному житті.    Аристотель 384 – 322 рр. до н.е.

«Політика» «Афінська політія» «Риторика» . Заснував у 335 р. до н.е. свою власну школу – ліцей, критикував концепцію Платона вважаючи її утопічною. Особливо критикує ідею Платона щодо відмови від родини і відмови від ідеї приватної власності. На думку Аристотеля «Людина – істота політична».

На думку Аристотеля,  держава виникає природним шляхом. Описує різні форми співіснування людей: перша форма – це родина; поселення; місто-держава або поліс – метою існування держави є досягнення блага людей. Творчість Аристотеля справила великий вплив на подальший розвиток науки, зокрема його вважають одним із засновників політичної науки. 

Вступление в международные отношения: Наука о международных отношениях в системе научного знания

Возникает во второй половине 19 столетия. Наука о международных  отношениях- это сфера научного знания изучающая международные отношения, как специфический тип макросоциальных отношений, их природу, характер функционирования и процесс развития. Объектом является сфера международной жизни, а предметом власть и властные отношения в сфере международной жизни, принципы, процессы и закономерности, субъекты и объекты, порядок и безопасность, внешнеполитическое сознание и история. Наука возникает на стыке социальной философии, истории, социологии, политической науки, истории дипломатии, международного права, политической экономики и политической географии. Первым аналитическим центром считается Британский Королевский Общественный институт(1831). Во второй половине 19 века занимается исследованием и разработкой в сфере военной стратегии. В 1910 году создан Центр по изучению проблем мира им. Карнеги. Специализирующийся на проблемах мира и безопасности. До 20 столетия не было отдельной дисциплины изучающей международные отношения. В 1918 году в Великобритании в Университете города Эйберсвит открыта новая кафедра международной политики имени Вильсона. В 1918 году в Джорджтаунском Университете создана Школа дипломатической службы. В 1927 году в Женеве создан Высший институт международных отношений, занимался подготовкой кадров для Лиги Наций. В СССР в 1925 году создан Институт мирового хозяйства и международной политики Варга. В 1943 году в МГУ создан первый в СССР факультет международных отношений, впоследствии МГИМО. В 1948 году в Париже прошла международная конференция «Методы в политической науке» На которой было определено предметное поле: Политическая теория; Политические институты; Партии, группы и общественное мнение; Международные отношения: Международная политика; Организации и управление; Международное право. До конца 40-х годов международные отношения как научная дисциплина развивались достаточно медленно. Основную часть литературы продолжали составлять исторические описания, дипломатические мемуары и публицистика, а не практические описания. Появляются журналы «World politics», «International organization». В 1959 году создана организация международных отношений « International studs quality». Начали образовываться национальные ассоциации, вошедшие в ее состав. Проводят конгрессы, позволяющие обмениваться мнениями между специалистами и обмениваться знаниями.

Международные отношения - особая сфера общественных отношений, предусматривающих пересечение государственных границ людьми, товарами, капиталами или идеями. Как форма социального взаимодействия международные отношения развиваются в результате взаимопереплетения интересов людей. В основе международных отношений лежит взаимодействие суверенных государств на международной арене. Поскольку государства по своей породе являются политическими сообществами, то международные отношения - это, прежде всего политические отношения. Международные отношения невидимы по отношению к межгосударственным, так как наряду с государствами участвуют другие международные акторы: транснациональные компании, международные организации, политические партии, религиозные движения, общественные объединения, региональные администрации, сепаратистские силы, мировые кланы. Постепенно возникает мир транснациональных отношений существующий «параллельно» миру межгосударственных отношений. Международные отношения различают по следующим признакам: По сферам общественной жизни: Политические, экономические, военно-стратегические, культурные, социальные. По характеру взаимодействующих субъектов: Межгосударственные, транснациональные. По составу: Двусторонние, многосторонние. По пространственному масштабу: Универсальные, глобальные, континентальные, региональные, локальные. По природе взаимодействия: Господства и подчинения; Сотрудничества и взаимопомощи; Переходные. Международные отношения характеризуются отсутствием ядра власти и управления, полицентризмом,  значительной ролью стихийных процессов. Традиционными символическими фигурами в международных отношениях являются фигуры дипломата и солдата. Следствием новейших изменений стало появление новой международной среды символами, которой стали турист и террорист. Одним из результатов утраты государственной монополии в определении характера международных отношений является стирание граней между внутренней и внешней политикой.  Международная политика - это политика международных акторов в сфере регулирования международных отношений, которая является отдельным видом человеческой деятельности. Международные отношения, как среда международной политики постоянно изменяется под ее влиянием и в свою очередь влияют на ее содержание, характер и развитие. Понятие «международная политика» является более широким чем «внешняя политика», то есть деятельность государства на международной арене в сфере регулирования отношений с другими международными акторами. Для транснациональных сил международная политика не всегда является внешней, либо часто не рассматривается как таковая. Например, в состав транснациональных корпораций как международных субъектов хозяйственной деятельности входят предприятия, размещенные в разных странах мира, которые кооперируются в пределах единого производственного процесса. Отношения между этими предприятиями носят международный характер, но деятельность в отношении урегулирования этих отношений не является внешней для такой ТНК. Внешняя политика государства отображается в деятельности специализированных органов внешних сношений, например, МИД и т.д. Исследование механизма формирования и реализации внешней политики предполагает, по словам В.Ю.Полянской, «Анализ внешнеполитического процесса на институциональном, нормативном и субъективном уровне». Международная политика, и ее разновидность, внешняя политика имеют общие черты, одинаковые цели, выполняют подобные функции. Главная цель международной политики - реализация интересов международных акторов, обеспечение создания благоприятного международного порядка, то есть, определенных правил и механизмов налаживания и урегулирования международных отношений относительно своих интересов.  К общим целям международной политики принадлежат: Гарантирование собственной безопасности, противодействие внешним влияниям и посягательствам. Укрепление собственных международных позиций, влияния, авторитета и силового потенциала. Создание благоприятных международных условий для реализации внутренних целей и заданий. Участие в международном разделении труда и связанных с ним обменов. Совместное решение глобальных проблем современности, обеспечение выживания человечества. Международная политика таким образом направлена на изменение поведения других международных акторов, на приспособление собственной активности к международной среде. На характер международной политики влияют такие факторы: Внутренний потенциал; Внутренняя система отношений и урегулирования; Идиосинкразический фактор (личностные факторы политических деятелей); Фактор общественного мнения и роли сознания; Роль международного права; Идеологическая ситуация; Соотношение сил на международной арене. Влияние этих факторов зависит от конкретных исторических условий общественного развития, от характера международного порядка, политического режима государств и геополитических характеристик. Основными инструментами внешней политики государства является: Дипломатия, военная сила, пропаганда и финансы, которые взаимокоординируются. Традиционно в дипломатии как в средстве внешней политики за большинством  международных переговоров и других акций стоит военная сила. В 20 столетии психологические операции, пропагандистская деятельность принадлежат к дипломатическим, военным и экономическим средствам внешней политики. Дипломатия сегодня применяет психологические методы способные влиять на общественные мнения целых народов. Необходимо не только предполагать очередной шаг противника или союзника, а и то, как он повлияет на психологию масс. Роль идеологической борьбы, пропагандистской деятельности увеличивается с угрозой массового уничтожения человечества в тотальной массовой войне, поэтому важное значение приобретает избежание возможного военного конфликта. Кроме того, внешнеполитические успехи обуславливаются соответствующей финансовой поддержкой, а неудачи ее отсутствием. Мировая политика - особенный вид политики в основу которой положено создание и поддержание стабильной международной среды в которой могли бы реализовываться интересы ее участников. Это прежде всего деятельность международных акторов в векторе создания механизмов глобального управления мировыми процессами, сфера урегулирования глобального сотрудничества государств. Иногда, мировую политику понимают в очень широком смысле, как деятельность государств и других международных акторов на международной арене, что является активным фактором международных отношений.  Такое понимание не дает возможности разграничить мировую и международную политику. Если же, под мировой политикой понимать не столько деятельность сколько взаимодействие, то понятие мировая политика, и международные отношения практически невозможно различить. В соответствии с другой трактовкой мировая политика это деятельность великих держав относительно установления и поддержания своего мирового лидерства или мирового господства. В этом случае субъектами мировой политики может быть только небольшое количество самых могущественных держав. Мировая политика-это не только особая сфера деятельности международных акторов но и процесс, который происходит в результате их взаимодействия. Это обуславливает соотношение мировой политики и мирового политического процесса. В соответствии с функциональным подходом последний является равнодействующим международным политическим процессам базовой политической линией развития, что определяется изменениями в структуре мировой системы и генерирует другие- региональные и локальные - международные политические процессы. По своей структуре - это способ организации и регулирования ВМФ. Отображает поведенческий подход к мировому политическому процессу, динамичное совокупное взаимодействие международных акторов, которые стремятся к реализации своих интересов влиять на мировую систему. В мировой политическом процессе как и вообще в международных отношениях действуют международные акторы, то есть, участники, субъекты международного взаимодействия. Международных акторов можно разделить на две группы: Государственные: суверенные государства, которые действуют в особе государственных институций, а также, созданные суверенными государствами международные, межправительственные, межпарламентские организации в том числе наднациональные(ЕС), субъекты федерации, органы регионального управления и местного самоуправления, национально-освободительные и сепаратистские движения. Негосударственные: не правительственные международные организации, транснациональные корпорации, политические партии и объединения, социальные группы, мировые кланы. С понятием мировая политика связано понятие геополитика. Геополитика-вид внешней политики, обусловленный территориальными интересами государственных и международных акторов. Выделение геополитики как самостоятельного вида политической деятельности что занимает особое место в политической науке, связано с исключительно большим значением пространственного, территориального фактора для судьбы государства как «политических организмов закоренелых в грунт» Территориальный вопрос является самым важным для существования государств, определяющей чертой которой как социальной общности является именно территориальный принцип ее организации. Специфика геополитики заключается в том что ее настоящими субъектами могут быть только великие державы способные в значительной мере влиять на ход глобальных процессов, поскольку сущность этого понятия заключается в строении стратегии глобального мирового порядка, навязывание миру своей модели цивилизационного развития.

Світова історія політичних вчень: Політичні вчення Стародавнього Китаю

Існувало чотири основні думки: конфуціанство – Конфуцій; даосизм – Лао Цзи; моїзм – Мо-Цзи; легізм – Шан Ян.

Основні ідеї Конфуція викладені в праці «Бесіди та висловлювання» - «Лунь – Юнь». Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). В основі ідеї  - принцип де – добродійності. Прихильність до «лі» - ритуала. На думку Конфуція суспільством мають керувати благородні люди – цзюнь-цзи. Вони мають дотримуватися принципу «де» та спиратися на мудрість стародавніх китайських звичаїв. У конфуціанстві розвивається патріархальна концепція походження держави. Держава прирівнюється до великої родини, цар – батько, а народ – діти. Небо дає владу царю. Розвивав аристократичну концепцію правління.

Даосизм – Лао-Цзи, жив приблизно у 6 ст. до н.е., робота «Дао де Цзи». Основне поняття це «Дао» - «шлях». Лао визначає закони неба, природи та суспільства, уособлює в собі природну справедливість. По відношенню до дао всі є рівними. На думку, Лао Цзи, соціально-політична нерівність людей є результатом «відхилення» від справжнього дао. Один з основних принципів даосизму це принцип не діяння. «Найкращий правитель той про якого, народ знає лише те, що він існує». На його думку повернення до дао – це повернення до природності.

Моїзм – Мо-Цзи, «Збірник Мо-цзи». 479-400 рр. до н.е. Він є одним з перших авторів договірної теорії походження держави.  Виступав за ідею егалітаризму – рівність.

Легізм – Шан Ян (390 – 338 рр. до н.е.). Шан Ян розвивав ідею управління що спирається на закони «фа» та суворі покарання. Критикував конфуціанські ідеї. Вся концепція сповнена ворожістю до людини та вкрай низькою оцінкою якостей людини. 

Історія міжнародних відносин: Становлення та розвиток міжнародних відносин у державах Стародавнього Сходу

1.    Найбільшою державою переднього сходу був Єгипет, його кордони при 18-династії ( середина 2 тис. до н.е.) доходили до відрогів Тавра і річки Євфрату,у міжнародному житті стародавнього сходу Єгипет відігравав ключове значення єгиптяни вели культурні та політичні зв’язки з відомим їм світом-державою Хеттів передньої Азії, державами півночі та півдня Месопотамії(Мітанні, Вавилон, Ассирія), з Сирійськими і Палестинськими князями, Критським царством і островами Егейського моря. Дипломатичним листуванням в Єгипті відала особлива державна канцелярія з іноземних справ.

З   численних пам’яток давньосхідної дипломатії найбільший інтерес за змістом та значенням представляє Тель-Амарське листування і договір єгипетського фараона Рамзеса II  з царем хетів Хатушилем III ( 1278 р. до н.е.).

 Амарна місцевість на правому березі Нілу в Середньому Єгипті – колишня резиденція фараона Амінофіса III. У 1087 -1088 р. до н.е. у палаці Амінофіса був відкритий архів, що містив дипломатичне листування фараонів Амінофіса 3 та його сина Амінофіса 4(15-14 ст. до н.е.). В данний час Тель-Амарський архів знаходиться в державному музеї в Берліні. Цей архів містить 360 глиняних табличок, що представляють переписку названих фараонів з царями ін. держав із підвладними сирійськими князями. Суттєвим доповненням до Тель-Амарського архіву служить архів хетського царя Суббілуміуми з Богаз-Кей – столиці Хеттської держави.        Більшу частину Тель-Амарського архіву складають  листи сирійських і палестинських князів до фараона від якого вони залежали. Основний зміст листів: обмін взаємними привітаннями та люб’язностями; переговори про укладення шлюбів; прохання про надання військової допомоги, золота, подарунків. До привітань завжди долучалися скарги, доноси і наклепи князів один на одного. Всі документи складені клинописом ( дипломатичною мовою того часу).

Поряд з Єгиптом на сиро-палестинські області претендували хетти. За царя Суббілумілуми (1380-1348 рр. до н.е.). Хеттське царство досягло переважаючого впливу в Азії та успішно оскаржувало Єгипту права на азіатські володіння – сирійські рудники, ліванський ліс, торгівельні шляхи. Зростання Хетського царства змушувало фараонів шукати союзників серед  держав Месопотамії ( Вавілон, Міттані), які були ворогам хеттам. В Тель-Амарському архіві збереглися листи вавилонських та міттанських царів до Амінофіса 3 та Амінофіса 4.

Наступне сторіччя (14-13 ст. до н.е.) було заповнено запеклими війнами між хеттами та Єгиптом. Війни в однаковій мірі виснажили обидві держави, жодна з країн не отримала відчутної переваги, саме тому вони були вимушені йти на взаємні поступки і укласти мирний договір.

У 1288 р. до н.е. був укладений мир і підписаний договір між фараоном 19-ї династії Рамзесом 2 і  хетським царем Хаттушилем 3, ініціатива миру і дружньої угоди відходила від хетського царя. Після довгих переговорів Хаттушиль 3послав Рамзесу 2 проект договору на срібній дошці на доказ справжності документа. На передньому боці дошки було зображено царя, що стоїть поруч з Богом вітру і блискавки  Тешубом, а на зворотньому боці зображено царя біля сонячної Богині Арріни. Рамзес 2 прийняв умови договору, відправив дошку так само . Зберігся, як текст договорі так і описання договорів, що передували йому. Договір складався з трьох частин: вступу,тексту договіру, статтей і висновків – звернення до Богів, клятв і прокльонів проти порушника договору. Між хеттами і Єгиптом був заключений оборонний і наступальний союз:

·        Договір передбачав підтримку проти ворога не тільки зовнішнього, але й внутрішнього;

·        Союзники гарантували один одному допомогу  на випадок повстань і заколотів у підвладних їм областях.

Малися на увазі азіатські ( сиро-палестинські області), в яких е припинялися війни, повстання і грабежі.

·        Особливою статтею передбачалася видача політичних перебіжчиків. З перебіжчиками поверталася все їх майно і люди.

Цей договір був підкріплений династичним шлюбом Рамзеса 2 та дочки Хаттушиля 3.

Значення договору 1288 р. до н.е.

1)    Найдавніший з відомих нам пам’яток міжнародного права

2)    За своєю формою він послужив зразково всім наступним договорів, як для царств стародавнього сходу, так для Риму та Греції

3)    В даному договорі знайшла своє відображення характерна риса державного ладу стародавнього сходу – повне ототожнення держави з особою носія верховної ради

2.      У наступні століття і царства Хеттів слабшають і втрачають керівну роль у міжнародних відносинах сходу, головне значення набуває держава передньої Азії – Ассирія, з головним містом Ашшур ( знаходиться на середній течії річки Тигр в Месопотамії). У  ранній період своєї історії Асиирія входила до складу Вавілонського царства і царь Ашшура підпорядкувався царю Вавилона.

Перша згадка про Ассирію як самостійну державу знаходиться в Тель-Амарському листуванні, де йдеться про прибуття ассирійських послів до Єгипту проти прийняття їх єгипетським фараоном Аменофісом 4 рішуче протестував вавилонський цар Бурнабуріаш, який вважав себе головою Ашшура. Посилення Ассирії вселяло небезпідставну тривогу хеттам та Єгипту. Договір 1288 до н.е. дотично був спрямований проти Ассирії.

Ассирійське царство досягає своєї могутності при Саргонідах ( 8-7 ст. до н.е.).

Саргоніди – Саргоні, Сіннахерібі, Ашшурбаніпал.

Головним містом при Саргонідах була Ніневія. Саргоніди віхідці із середовища військових командирів, які провели реформи у політичному і військовому ладі Ассирії, збільшили чисельність ассирійського війська до вищої, у тому часі, межі - 150 чоловік, і розпочали широку завойовницьку політику. Найбільше значення в той час мали дві торгові артерії, одна з них йшла від великого (Середземного моря) до Месопотамії і далі у східний напрям. Інша вела на південний захід у бік сиро - палестинського узбережжя і Єгипту.

Наступальна політика Ассирійських царів об’єднала країни переднього сходу в декілька коаліцій на південному-заході на чолі з єгиптянами, на південному сході - на чолі з Елламом, на півночі на чолі з Урартом.

Всі ці коаліції були дуже строкаті зі своїм складом, що полегшувало перемогу Ассирійців.

Наприкінці 8 століття до н.е. Саргон Прирафії в Палестині розбив союзників єгипетського фараона і потім повернув проти другої Еллансько-Колдеської коаліції. При цьому, він дуже майстерно використовував невдоволення колдейських міст проти царя Мордуп-Беліддіна. Ассирійський цар виступав нібито захисником вольностей халдейських міст, порушених його супротивником, ці міста отримали колишні права, а переможець Саргон – проголосив себе Вавилонським царем.

Таким чином Ашшур і Вавилон зв’язувались особистою унією. Політична перевага була на боці Ассирії, а культурна на боці Вавилону.

 Значніша коаліція утворилася при сині Саргона – Синахарібі (705-681 до н.е.). До складу коаліції входили:

Сиро-палестинські міста на чолі з Тіром. Іудейський цар Єзекія і єгипетський фараон Єхиопської династії Тахарка. Одночасно з цим утворилася друга коаліція на сході, центром її були Еллан та Вавилон. Синахарібі використовував споконвічну ворожнечу Тіру та Сідону, і тим самим значно послабив своїх ворогів. У 701 р. до н.е. осадив Єрусалим, і змусив царя Єзикію сплатити великий викуп.

У той же самий час єгипетським фараоном Шабаком був укладений мирний договір зі змісту якого можно зробити висновок, що  політичний статус Єгипту був низьким. Наслідком розгрому західної коаліції було завоювання ассирійцями Вавилону ( 689 р. до н.е.).

На чолі третьої коаліції, з якою довелося боротися Саргону стояло царство Урату ( Ванське царство), а головним містом Тушках.

 Піднесення Урату відносять до 2 століття до н.е. ( 750-733 р. до н.е.). У передгір’ях Кавказу видобувалися високоякісну сорти заліза, що отримав широке розширення в період політичного перевалу Ассирії. Піднесення Ассирії знаходиться в прямому зв’язку від бронзи до заліза.

Дипломатія Ашшур-Баніпала

Останній могутній цар Ассирії ( 668-626 рр. до н. е.).

Завдяки відкриттю  держ. Архіву та бібліотеки Саргонітів науковці мають можливість широко вивчати діяльність Ашшурбаніпала. Клінописна бібліотека Саргонітів містить близько 2000 ддокументів, які розкривають різні сфери життя Ассирії.

Проти Ассирії виникали військові коаліції. Найскладнішим було справитись з Єгиптом ( період Ефіопської династії).

З метою ослаблення ефіопського впливу в Єгипті Ашшурбаніпал підтримував єгипетського царевича Нехо, який проживав в Ассирії, як військовополонений. За допомогою своїх прихильників в Єгипті та ассирійської підтримки Нехо переміг Тахарка і заволодів Єгиптом. Але син Нехо – Псамитіх – не підтримував ассирійців, після смерті батька проголосив незалежність Єгипту ( 645 до н.е.)

Ашшурбаніпал змушений був погодити з втратою Єгипту, внаслідок серйозних ускладнень, які виникли у Вавилоні та Еллані. Впродовж усього царювання Саргонітів, Вавилон був ареною політ. Інтриг проти Ассирії.

При Ашшурбаніпалі намісником Белла ( Вавилона) був молодший брат царя Шамаш-Шумухін, який зрадивши брата проголосив незалежність Вавилона, проголосивши себе вавилонським царем,  відправив у всі відомі країни посольство з метою залучення їх до загального союзу проти Ассирію ( Єгипет, Мідія, Елан, Тір та інш. Фінікійські міста, Індія, арабські шейхи). Дізнавшись про створення коаліції Ашшурбаніпал почав готуватися до війни, але перш за все він використав дипломатію.

Результат військової компанії залежав від багатих міст Межерічча ( Вавилон, Ніппур) і царство Еллан. Ашшурбаніпал це розумів і тому відправив туди дипломатичне послання:

·        Зберігати надалі вольності міст з усіма їхніми правами, що похитнуло становище вавилонського царя (Шалаш- Шумухін). Ці міста зрадили Вавилон и перейшли на бік Ассирії.  Перехід Вавилону до Ассирії підірвав усю ассирійську коаліцію. При Ашшурбаніпалі межі Ассирійського царства простягалися від вершин Урарту до Мібії, від Кіпру і Елідії до сх. Кордонів Еллану. Але безперервні війни виснажили Ассирію. Положення було критичним у наслідок припливу нових народів, що приходили з півночі та сходу: кіммерійці, скіфи, мідяни, перси.

Вже в 4 ст. до н.е. найсильнішою державою античного світу стає Персія, яка увібрала в себе  всі країни Стародавнього Сходу.

Мировой политический процесс: Власть как общественное явление

Кратология – наука, изучающая власть. Кратос – власть.

Существует более 200 определений власти.

Концепции (теории) власти – существует около 30.

Концепции власти:

1.       Телеологическая – власть характеризуется с позиции цели. Власть это устойчивая способность достижения целей, получать намеченные результаты с помощью других людей.

2.       Бихевиористская – поведенческая концепция, активна с 20 столетия. Власть – это особый тип поведения, при котором одни командуют, а другие подчиняются.

3.       Психологическая (основанная на недостатках предыдущих), власть – это особый тип поведения, мотивы и истоки коренятся в сознании и подсознании индивида. Одно из направлений которое пыталось дать определение этой концепции был психоанализ (например Фрейд: стремление человека к власти – сублимированное сексуальное влечение). Ряд исследователей считает, что стремление к власти является компенсацией психологических травм (неполноценностей, комплексов) детских лет (Адлер).

Эрих Фром пытается рассмотреть власть как порождение садомазохистского комплекса, т.е. власть – это патологическое явление.

4.       Системная концепция – власть рассматривается со стороны системы; власть – способ социальной системы обеспечивать исполнение ее элементами исполнительной обязанности (обязательств); вырисовывается иерархический комплекс .

5.       Неактивный подход (анархический)  - власть характеризуется со стороны оценочной характеристики.

Например, как «власть  прогресированная патология», «власть порождает насилие и произвол». Анархисты настаивали что нужно освободиться от власти, однако индивид гибнет в  обществе, а значит нужно работать над собой, т.к. если в массе человек этого не делает, появляется и власть.

6.       Коммуникативная – власть это особый вид коммуникации между людьми, в результате чего регулируются отношениями

7.       Реляционистский – власть, отношение между двумя партнерами или акторами, при которой один оказывает определяющее влияние на другого.

8.       Марксистская – власть – господство одного класса над другим, но и в индивидуальном плане власть себя определяет, тогда мы говорим: при отношении акторов мы должны установить принадлежность каждого из них к классу.

9.       Стректурно-функциональная – также сродни системе интерпретации – характеристика социалистической системы; власть – способ организации общества, основанный на целесообразности разделения функциональном управлении и подчинении. Социальным статусом предписаны определенные модели управления (поведения) властные отношения имеют актуальную характеристику. 

В самом широком смысле власть – это способность и возможность подчинять своей воле кого-то или что-то; это регулятор жизни общества, его развития и единства.

Реализация властных отношений:

1.       Как минимум два объекта (субъекта)

2.       Установление факта социальной неравности (осознанное неравенство), установлено неравенство в обладании ресурсов, т.к. структура власти предусматривает наличие:

1.       Субъект                                                                     ͟͟͟͞                 Основные компоненты власти

2.       Объект

3.       Ресурсы

4.       Механизм

3.       Факт социального неравенства установлен и начин. Распределение ролей (субъект и объект), формируется механизм.

Субъект – активное управленческое начало (межд. Организации, индивид).

Объект – тот кто испытывает влияние.

Ресурсы – средство материальная и нематериальная характеристика, свойства которых, обеспечивает влияние субъекта на объект (социальные ресурсы, экономические ресурсы в следствии социальная власть, экономическая власть). В результате подчиняется за предоставление ресурсов.

Не подчинение может быть:

1.       Неправильное распределение ресурсов

2.       Недостаток ресурсов

Механизм специфика взаимодействия субъекта и объекта, в результате которого осуществляется обмен ресурсами.

Никогда не используется один тип ресурсов

Есть дополнительные ресурсы: социальные, психологические особенности руководства.

Есть основные ресурсы: зарплата.

Если доминирующие ресурсы изменены, может произойти смена и в социальных отношениях

Власть пронизывают все сферы общественной жизни. Концепции характеризуют как явление социальное.

Социальная власть разделяется на политическую и неполитическую. Политическая власть имеет разные аспекты своего проявления. Политическая власть – это разновидность власти социальной.

 Политическая власть – это способность общественных групп или индивидов претворять в жизнь решения, которые выражают их волю, которые определяющее влияют на поведение и деятельность других при помощи права, авторитета, воли и насилия. Политическая власть не всегда использует эти факторы.

Политическая власть в данный момент это регулятивно-контролирующий механизм управления.

Наиболее развитый вид политической власти это государственная власть.

Государственная власть – это высшая форма политической власти, которая опирается на специальный управленческий аппарат и обладает монопольным правом на издание законов, распоряжений обязательных для всего населения, пребывающего на территории государства. Структура гос. власти опирается на принцип разделения власти. Для эффективного управления необходимо разделение власти: законодательная, исполнительная и судебная. Это разделение было предложено Шарлем Монтескье.

«Система сдержек и противовеса» - благодаря этому формируется независимое разделение власти и независимость одной ветви от другой. Впервые была использована в Конституции США.

К полномочиям законодательной власти: установление налогов, принятие законов, контроль за исполнительной власти.

К полномочиям исполнительной власти: осуществление и поддержание международных связей, управление на основе существующих законов, обеспечение безопасности государства.

Полномочие судебной власти: контроль за исполнение законов.

Легальность – законность, власть в лице государства, если она выполняет закон, она легальна.

Легитимность – связана с наличием у власти авторитета, и вера в то что, существующий политический процесс принесет что-то лучшее.

Легитимность – это положительная оценка власти, признание ее правомерности и согласия подчиняться.

Эффективность – это действенность, результативность характеризующая выполнением своих функций.

 Макс Вебер первый разработал понятие «легитимность». В дальнейшем это явление получает свое развитие не только в сфере власти. Существуют три типа легитимности: традиционная легитимность, харизматическая легитимность, рационально-правовая легитимность. Также после смерти Вебера были предложены, идеологическая и классовая.

Традиционная – основана на вере в традицию и порядок, обретается благодаря привычке подчиняться власти. Эта легитимность стабильна. Характерна для монархии.

Рационально-правовая – основана на законе, на том, что власть соблюдает закон и поэтому она легитимна. Основной для демократической формы правления.

Индигенизация – модернизация с учетом всех факторов страны в которой осуществляется модернизация. 

Мировой политический процесс: Политика, как общественное явление

Политика – греческого происхождения, Аристотель впервые использовал этот термин и определил его суть. Но! До него существовал этот термин. Политика имела место в древние времена, просто это слово не использовалось и понимание в том аспекте, в котором мы его сейчас воспринимаем. У Платона также встречается этот термин, и у Сократа.

Политика в Греции связывалось с «полисом» - город-государство. То есть, управлением этим полисом была политика.

Определение политики, связывается непосредственно с государством, а не полисом.

Политика – это искусство управления государства.

В наше время, это понятие имеет более глубокий смысл, и определяет взаимоотношения не только внутри государство, но и в общественном смысле.

Определение политике однозначного не возможно дать. Политические отношения пронизывают отношения общества.

Существует два деамитральных подхода в определении понятия «политика».

Политика является нейтральной. Человек придает политике характеристику.

Разные ученые дают разные определения этому определению. Любая целенаправленная деятельность, может трактоваться как политическая.

«Человек не может быть свободным от политики»

Политика – многомерная общественная практика, регулирующая общественные отношения, при помощи властных решений.

Власть является инструментом политики, а не тождественное представление.

Существует несколько подходов к определению политики.

Признаки политики:

·         Политика – явление социальное с точки зрения политической теории. Это способ организации общественной жизни.

·         Политика – это отношения по поводу власти между различными социальными группами, стремящимися к власти для удовлетворения и реализации своих интересов.

·         Политика проявляет себя в деятельности элит, лидеров. Деятельность по управлению и регуляции политических процессов.

·         Политика должна служить для удовлетворения, не личных, а общезначимых, групповых интересов.

Отто фон Биссмарк «Политика это искусство возможности»