Мировой политический процесс

1.Поняття та еволюція змісту політики

Слово "политика" вызывает у людей самые разные, а порой и противоположные ассоциации и реакции.
Термин "политика" в научный оборот ввел Аристотель в IV в. до н.э. Греческий философ определил ее как искусство управления государством. Первоначально в рамках общественно-политических и социокультурных парадигм политические феномены изучались в связи со всем комплексом общественных явлений. В античном и средневековом мирах имел место своеобразный универсализм, при котором политическое специально не выделялось из общего комплекса всех общественных явлений.  Мыслители прошлого определяли политику по-разному: как "царское искусство" управлять всеми иными искусствами (ораторским, военным, судебным и т.д.) и умение "оберечь всех граждан и по возможности сделать их из худших лучшими" (Платон); как знание о правильном и мудром правлении (Макиавелли); как лидерство государственного аппарата или влияние на это лидерство (Макс Вебер), как борьбу классовых интересов (Карл Маркс).

Можно выделить несколько этапов эволюции понятия политика:

«Государствоцентристский» -основной парадигмой в осмыслении политики выступает теоретическая модель, где Государство, возникающее для регулирования и оптимальной организации жизни людей, предстает как носитель верховной власти над ними. При этом Государство трактуется некая "большая человеческая семья" (Конфуций), "совокупность семей" (Аристотель, Боден) или "искусственный человек" (Гоббс). Вся политическая жизнь людей как бы вращается по орбите вокруг центра верховной, государственной власти.

Содержание парадигмы политической жизни постепенно изменяется. Политика понимается как инструмент поддержания согласия и реализации некоего разумного "общественного договора" во взаимоотношениях государства и гражданского общества. Гражданское общество и его сословия получают "естественное право" оказывать давление, а если надо, то и менять государственный режим, хотя при этом Государство все еще стоит на первом месте по сравнению с Гражданином.

"Социоцентристский", когда на смену монополии единой верховной и суверенной государственной власти приходят идеи плюрализма, процесса взаимного давления различных социальных групп, делящих власть и влияние. Со становлением в большинстве развитых стран системы демократических институтов меняется и сама основная парадигма видения мира политики: от "государственного моноцентризма" к "социальному полицентризму".

Сегодня политологи определяют политика так: Политика — это отношения внутри общества между классами, нациями, социальными группами, возникающие по вопросу государственной власти (внутренняя политика), а также отношения между государствами на международной арене (внешняя политика). 

2.Походження та природа пол.-ки

 Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика», що  означає «те, що стосується держави». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова — «поліс»- «місто-держава».. Політикою тоді називалося все, що мало стосунок до такого міста-держави: державні й суспільні справи, мистецтво управління суспільством і державою тощо.

Сама ж політика як певний вид людської діяльності з´явилася значно раніше. На ранніх ступенях розвитку суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статевовікової та сімейно-родинної.

З часом поступове ускладнення матеріального виробництва, наростання соціальної мобільності, культурний прогрес та інші чинники сприяли посиленню класової, етнічної, виробничо-професійної, територіальної, релігійної диференціації суспільства. В результаті цих об´єктивних процесів сформувалися специфічні інтереси різноманітних соціальних спільностей, між якими стали виникати конфлікти. Зявилася потреба регулювати їх, яка була реалізована у процесі становлення специфічних суспільних інститутів. З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких інститутів.

Соціальне призначення політики, отже, полягає в узгодженні багатоманітних інтересів і потреб людей, їх різноманітних спільносте забезпеченні таким чином цілісності суспільства. Виконує це соціальне призначення політики держава як офіційний носій публічної влади. Саме так розуміли політику античні філософи.      

Згідно з іншою — марксистською — парадигмою політика і держава виникли як знаряддя не узгодження соціальних інтересів, а класового панування. «Держава, — наголошував В. І. Ленін. — є продукт і прояв непримиримості класових суперечностей». Тут «політична наука» — це наука про характер і функції держави, а також її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу.

Інший підхід до визначення політики ґрунтується на її органічному зв´язку з владою, на що вказував іще М. Вебер: «Політика", судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає».

Точнішими є ті визначення політики, в яких указується на використання влади з метою задоволення інтересів і потреб. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політика визначається як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб».

3 урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому.

Класовий аспект політики, безперечно, є одним із визначальних, проте не є єдино визначальним. Не менш важливу роль може відігравати, наприклад, етнічний чинник. В сучасному суспільстві в політиці все більше проявляється спільний інтерес, домінування загальнолюдських інтересів над класовими, а сама політика внаслідок реального співвідношення класових сил виступає засобом досягнення балансу соціальних інтересів, а не класового панування. Не можна заперечувати класову природу політики, однак не можна і зводити її зміст до відображення тільки класових інтересів і тим самим спрощувати розуміння сутності державної політики.

Отже, політика є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспільних відносин, передусім великих соціальних груп, пов´язаних із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією та функціонуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

3. Сутність та зміст пол.-ки

Що таке політика та політичне життя? Політика (гр. politike - мистецтво управління державою) - це одне з основних явищ у системі інших важливих сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін політика завдячує своїм виникненням твору видатного мислителя античного світу Арістотеля про державу, правління й владарювання, що мав назву «Політика». Саме з цього періоду майже до кінця ХІХ ст. політика традиційно трактувалася як учення про державу. І лише за нової доби розвиток політичної думки та положень про державу завершився виділенням цілої системи наук про державу та їх відособленням від політичної науки.

Політика виражає докорінні інтереси різних соціальних спільностей, партій, держав і цілі, якими вони керуються. У всіх сферах, де здійснюється політика, вона має багато форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно пов'язані одна з одною сфери політики - внутрішню та зовнішню. Водночас багатоманітність реального життя дає змогу і навіть зобов'язує виділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі, але дуже важливі сфери, такі як: економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, культурна політика тощо.

Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого суспільного явища, як політика, потребує виокремлювання та розгляду й інших більш конкретних сфер діяльності. Наприклад, тільки у сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна. Необхідно назвати й такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики.

Різнобічними є також сфери й напрямки зовнішньої політики, які зумовлюються діючими на міжнародній арені групами держав, політичними, громадськими та іншими суспільними об'єднаннями.

Еволюційний розвиток політики засвідчує незмінність її фундаментальних засад. Навіть якщо вони в далекій перспективі й зазнають змін, то тільки разом із реформуванням усієї системи організаційних та регулятивно-контрольних сфер суспільства. А щодо перспективи зникнення політики, як про це мріяли соціалісти-утопісти, то бурхливий сьогоднішній розвиток політичних процесів робить цю перспективу зовсім нереальною навіть у гіпотетичному майбутньому.

Аналізуючи стан і перспективи розвитку людства, не можна не дійти висновку, що нині найбільш актуальною проблемою політики є її демократизація, гуманізація, наближення до злободенних запитів суспільства і вирішення їх через його (суспільства) прогрес та оновлення. Кількість і складність таких завдань із розвитком людства зростає. Ось чому дальшою перспективою розвитку політики буде її ускладнення, посилення її ефективності та відповідальності. Без усвідомлення цієї методологічної засади не можна зрозуміти зміст та характер політичного життя суспільства.

«Політичне життя суспільства» - це загальна систематизуюча політологічна категорія. Перевага поняття «політичне життя» для визначення сфери всього політичного полягає не тільки в тому, що воно уможливлює охоплення всіх елементів, усієї політичної сфери, а й у тому, що воно дає можливість відобразити їхній динамізм та активність.

Політичне життя - це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно включає соціальних суб'єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини та діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу й інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності.

4.Політика та інш.сфери життя

У реальному житті політика існує у взаємозв´язку з іншими сферами суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний компонент. Навіть далеко не всі органи державної влади займаються політикою (діяльність податкової і митної служб, судочинство). Існує більша сфера міжособистісних відносин, яка є об´єктом тільки морального регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності законодавчих органів. Демократичний парламент -це сфера представництва різних груп, де в мирних формах виясняється співвідношення їхніх і сил, що виражається в прийнятті рішень з принципових питань внутрішнього і зовнішньополітичного життя. Політична сфера - це галузь політики, політичного життя суспільства, межі поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив політичних ідей.

Взаємозв'язок політики з іншими суспільними сферами проявляється в двох аспектах. З одного боку, політика детермінована економічними, духовними факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема статусними характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування суспільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого - сама політика здатна впливати на ці сфери, проникати в них.

Экономика служит материальной основой политики и во многом определяет ее направления. Политика, в свою очередь, определяет, как общество использует материальные ресурсы и воздействует на структуру потребностей населения.
Социальная (гуманитарная) сфера общества является одним из направлений государственной политики. Политика находит методы разрешения социальных проблем, таких как бедность, доступное жилье, здравоохранение, образование.
Идеология служит концептуальной основой политических программ и согласованных политических действий больших социальных групп.
Религия также имеет связь с политикой. В светских государствах, где церковь отделена от государства, воздействие религии на политику осуществляется косвенно, через мировоззренческие ориентации граждан. Возможна также политизация религии, когда религиозные лидеры поддерживают политические акции или политических деятелей или сами выступают с политическими заявлениями.
Право как регулятор человеческих отношений характеризуется определенностью и общеобязательностью норм, выступающих в качестве общего масштаба и меры к ситуациям и отношениям, имеющим одинаковые правовые признаки. Политика, наоборот, представляет собой «искусство возможного». Она возникает там, где имеется неопределенность и зачастую ведет к изменению правовых норм.
Мораль родственна политике в том, что люди в ней выступают как субъекты, обладающие свободой воли и свободой выбора. В то же время, цели у них различны. Моральные действия направлены на реализацию целей, обусловленных внутренними мотивами, а политические — на эффективное использование власти и достижение общественного признания.

5.Сутність і основні концепції влади

 Понятие власти очень широкое, сложное и противоречивое: мы говорим о власти родителей над детьми, сил природы над человеком, государства над гражданином, власти чувств, религии и т. п. В зависимости от подхода, акцентирование внимания на той или иной стороне проявления власти уже само по себе говорит о многоаспектности этого феномена.Так для марксистского направления главный критерий власти — классовый.

Согласно релятивистской концепции власть рассматривается как отношение между двумя партнерами, при котором один из них оказывает определяющее воздействие на второго бихевиористское (поведенческое) направление. Власть рассматривается как особый тип поведения, при котором одни командуют, а другие подчиняются, что связано с человеческой сущностью.

Системная концепция власти рассматривают власть, исходя не из индивидуальных отношений, а от существующей в обществе социальной системы и трактуют власть как способность системы обеспечивать использование принятых обязательств, направленных на реализацию коллективных целей.

Власть — это способность и возможность осуществлять свою волю (личностью, классом, группой, партией, государством и т.п.), оказывать определяющее воздействие на деятельность, поведение людей с помощью авторитета, права, насилия и другими способами (экономическая, политическая, государственная, семейная власть и другие виды власти).

Политическая власть, как одно из важнейших проявлений власти, характеризуется реальной способностью и возможностью всех субъектов политики осуществлять влияние на процесс принятия политических решений, их реализацию, политическое поведение индивидов, социальных групп, организаций и пр.. Приэтом понятие политической власти шире понятия власти государственной. Политическая власть охватывает все сферы жизни общества.

Субъектами политической власти, кроме государственных органов, являются также политические партии, общественные организации и ассоциации, средства массовой информации, отдельные личности.  Политическая власть необходима для организации общества, общественного производства, для согласования интересов разных социальных сил, поддержки жизнедеятельности общества и его целостности.

Государственная власть – это одна из форм политической власти: это специально организованная система государственных органов, организаций учреждений, созданная для управления всеми сферами общественной жизни. Важнейшее отличие государственной власти от политической – это ее монополия на издание нормативно-правовых актов, регулирующих жизнедеятельность общества.

6. Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади.

Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.

Суб'єктом э джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Суб'єкт влади - це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади - державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ. Він здійснює владу безпосе­редньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

2. Вторинні суб'єкти носіїв влади - малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери.

Об'єкти політичної влади - це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя - економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфічним

Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;звичкою виконувати накази;апатією;переконанням у необхідності підпорядкування;зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;відчуттям обов'язку;авторитетом суб'єкта влади.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як: -силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання, смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо; -закон - традиція, звичай; -стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Існують і інші класифікації ресурсів: економічні, соціальні, культурно-інформаційні, адміністративно-правові тощо.

7. Політична і державна влада

Конечно, указанные понятия — очень близкие, ибо и политическая власть, и государственная власть — общественно необходимы, общественно значимы, обе они и есть публичная власть. Вместе с тем, понятия эти не тождественные. Государственная власть осуществляется в масштабе государства, распространяется на всю территорию, все регионы страны, на все население, проживающее и пребывающее в государстве. Политическая власть может не совпадать по масштабу воздействия с государственной властью, т.к. осуществляется внутри государства в рамках какой-либо партии, иной общественной организации, а также за пределами государства в рамках международных организаций.

Можно говорить, что государственная власть — всегда политическая, но политическая власть не всегда государственная. Гос-ная  власть обладает признаками, присущими только ей.
• официальный характер, регламентируемый конституцией, законами;
• структурированность аппарата власти, т. е. наличие специально созданных и взаимодействующих институтов власти;
• общеобязательный характер ее решений;
• наличие права на легитимное принуждение и использование спецслужб в целях осуществления законных функций власти;
• возможность отменять постановления и решения негосударственных политических организаций;
• обладание рядом исключительных прав, например, законного изъятия части доходов граждан и организаций посредством налогообложения.

Государственная власть обладает верховенством. Это означает, что все другие властные силы в обществе действуют в рамках законов, принимаемых и контролируемых государственной властью; она призвана обеспечить единое политико-правовое пространство на территории страны.

С понятием «государственная власть» непосредственно связаны понятия «институты власти» и «органы государственной власти».
Институт власти означает комплекс учреждений, организаций сформированный людьми для удовлетворения общих (публичных) потребностей, интересов на основе официальных политических (публичных) правовых решений, нормативных актов и имеющий возможность оказывать властно-управляющее воздействие на общество, отдельные социальные группы, отношения и процессы.
Итак, публичная власть, отделившаяся от общества, получает выражение в комплексе специально учреждаемых государственных органов. 

Государственным органом может быть одно должностное лицо или известным образом организованная группа должностных лиц, уполномоченных государством на реализацию властно-управленческих функций.

Важно подчеркнуть, что государственная власть и органы (институты) государственной власти — не одно и то же.

Итак, государственная власть — это:
• право, возможность и способность государства оказывать через государственные органы и должностных лиц воздействие на судьбы, отношения и деятельность людей с помощью различных средств и методов;
• система соответствующих институтов и государственных органов, принимающих властные решения;
• лица, облеченные соответствующими властными полномочиями.

8. Принципы разделения и единства государственной власти

 Принципы системы органов государственной власти 1) разделение властей; 2) единство органов государственной власти.

 Выделяются ветви власти: 1) законодательная (Верховная Рада); 2) исполнительная (Кабинет Министров); 3) судебная (Конституционный Суд и суды других инстанций).

Президент  является главой государства и не относится ни к одной из ветвей власти, но его полномочия наиболее близки к исполнительной.

Разделение властей означает разграничение органов власти в их компетенции, но существует в условиях единой системы органов власти и при наличии взаимодействия этих органов, взаимного контроля, «сдержек и противовесов».

Поэтому можно выделить черты разделения властей: 1) самостоятельность и независимость ветвей власти в осуществлении своих полномочий, установленных Конституцией; 2) наличие взаимодействия и взаимного контроля законодательной, исполнительной и судебной властей.

Взаимодействие властей: 1) законодательная власть издает законы, на основании которых действуют исполнительная и судебная власти, осуществляет бюджетный контроль, назначает или утверждает должностных лиц исполнительной и судебной властей; 2) исполнительная (в лице Президента) утверждает и публикует принятые законы, вносит в парламент проекты законов, назначает судей, осуществляет право помилования и т. д., влияя тем самым на законодательную и судебную власть; 3) судебная применяет законы и толкует Конституцию, может признать законы, акты правительства или их отдельные предписания недействующими в силу их несоответствия Конституции или законам, осуществляя таким образом контроль за решениями, принимаемыми органами государственной власти.

Каждая из ветвей власти самостоятельна и независима в пределах своей компетенции, но не может вмешиваться в деятельность иной власти, т. е. не вправе нарушать самостоятельность и независимость других органов власти.

Единство государственной власти выражается в единстве природы власти: все ветви получают свои полномочия только от народа, так как только он является единственным носителем государственной власти.

Единство органов государственной власти также предполагает, что их компетенция, порядок формирования, формы взаимного контроля и взаимодействия установлены Конституцией, конституционными законами. Компетенция, порядок формирования и т. п. установлены для всех уровней власти.

9. Понятие легальности, легитимности и эффективности власти.

Легальность ( лат. legalis законный) :- понятие, выражающее формально-юридическую законность, объектом которой может быть власть, политические институты, политическая деятельность. Л. устанавливается и гарантируется властью. Л., в отличие от легитимности (которая может быть, напр., харизматической, иррациональной), рациональна. Форма легализации власти - законодательство (акты о наследовании престола, об избрании парламента, президента и т.д.). Для граждан Л. состоит в повиновении законам и их исполнении.

ЛЕГИТИМНОСТЬ — законность режима, политических деятелей и лидеров, отражающая качества, вытекающее не из формальных законов и декретов, а из социального согласия и принятия их в качестве законных, т. е. соответствующих ценностным нормам со стороны самих граждан. Легитимность — это длительное согласие большинства принять правление данного класса, иерархии, власти в качестве законного и имеет множество интерпретаций. Идея Платона о справедливости, аристотелевское различение монархии, аристократии и демократии являются формами легитимации власти. В Новое время Д. Локк в анализе природы правления сместил источник легитимности, заменив божественное право королей на согласие народа. С. Липсет определяет легитимность как способность системы формировать и поддерживать веру в то, что существующие политические институты являются наиболее адекватными для данного общества. Д. Истон связывает легитимность с диффузией поддержки режима в обществе. Наиболее известное определение легитимности было дано М. Вебером, который сформулировал идеальные типы легитимации власти, выявив традиционную, харизматическую и рационально-легальную форму легитимности. Хотя в веберовской типологии демократии не связаны друг с другом, исторически традиционный тип и харизматический тип обнаруживаются в авторитарных режимах. В демократических государствах особо важное значение имеет рационально-легальная легитимность, поскольку сохранение демократии в конечном счете зависит от поддержки большинства населения или по крайней мере от того, воспринимает ли большинство демократические институты в качестве легитимных.

Эффективность (лат. efficientia) — достижение каких-либо определённых результатов с минимально возможными издержками или получение максимально возможного объёма продукции из данного количества ресурсов.

10. Типы легитимности власти

Легитимная власть обычно характеризуется как правомерная и справедливая. Само слово «легитимность» происходит от лат. legitimus - законный. Но не всякая законная власть может быть легитимной. Уже в Средние века возникают теоретические обоснования того, что монарх, становящийся тираном и не выполняющий своего предназначения, лишает свою власть легитимности. В этом случае народ имеет право свергнуть такую власть (об этом, в частности, говорил Ф. Аквинский).

Легитимность — это уверенность народа в том, что власть будет выполнять свои обязательства; признание авторитета власти и добровольное подчинение ей; представление о правильном и целесообразном использовании властных полномочий, в том числе и насилия. Легитимная власть, как правило, способна обеспечивать стабильность и развитие общества, не прибегая к насилию.

М. Вебер выделял три основных типа политического господства и соответствующие им формы легитимности:

традиционное господство - легитимность, основанная на традициях патриархального общества, например, монархия — традиционная легитимность;

харизматическое господство - легитимность, основанная на реальных или мнимых выдающихся качествах правителя, вождя, пророка — харизматическая легитимность;

господство, основанное на рационально созданных правилах — рационально-правовая легитимность законопослушных граждан в демократическом обществе.

Кроме перечисленных существуют и другие виды легитимности, например: онтологическая, идеологическая, структурная и др.

Онтологическая легитимность в наибольшей степени свойственна древнему и традиционному обществам, когда существующие нормы бытия воспринимаются людьми как естественным (внечеловеческим) образом установленный порядок, а его нарушение — как катастрофа, анархия, хаос. Это признание человеком (обществом) существующего порядка как нормы бытия, которое распространяется не только на общество, но и на все космическое пространство. Такая легитимность тесно связана с жизнью и смертью канонизированного политического вождя нации. Его жизнь олицетворяет собой власть и порядок, а смерть — анархию и хаос. История знает немало примеров, когда после смерти своего вождя народ испытывал страх перед будущим. В качестве примера можно привести смерть В.И.Ленина, И. В. Сталина, Ким Ир Сена (Северная Корея) и др.

В основе идеологической легитимности лежат определенные идеологические «конструкции» — привлекательные идеи, обещания «светлого будущего» или «нового мирового порядка», религиозные догмы и т. д. Так, коммунистическая идеология и обещания скорого построения коммунизма во многом обеспечивали легитимность советскому режиму власти; идеи национал-социа- лизма способствовали легитимизации фашистского режима в Германии. Некоторые страны Ближнего и Среднего Востока возвели ислам в ранг государственной идеологии.

Структурная легитимность основывается на утвердившихся в обществе правилах и нормах установления и смены власти, например, конституции (конституционная легитимность). Если большинство граждан недовольны существующей в обществе политической властью, то они «терпят» ее до новых выборов.

Легитимность власти тесно связана с ее эффективностью. Власть, имеющая законные основания на господство в обществе, в результате своей неэффективной политики может утратить доверие граждан и стать нелегитимной. И напротив, власть, не имеющая законных оснований, в результате эффективной политики может обрести доверие народа и стать легитимной. Процесс признания легитимности власти называется се легитимизацией, а потеря ею легитимности - делегитимизацией.

Любая политическая власть, даже самая реакционная, стремится выглядеть в глазах своего народа и в глазах мирового сообщества как эффективная и легитимная. Поэтому процесс легитимизации власти является предметом особой заботы правящей элиты. Один из самых распространенных приемов — замалчивание негативных результатов своей политики и всяческое «выпячивание» реальных и мнимых успехов. Нередко помехой в такой подмене негативных факторов на позитивные становятся независимые средства массовой информации. Нелегитимная и неэффективная власть боится вступать в диалог с обществом и со своими оппонентами, чтобы окончательно не проявить свою несостоятельность. Поэтому она всеми способами стремится ограничить деятельность независимых средств массовой информации или поставить их мод свой контроль.

11. Политический процесс и  режимы его протекания

В толковых словарях термин процесс определяется в двух смыслах: 1) последовательная смена явлений, состояний в развитии чего-нибудь; 2) совокупность последовательных действий для достижения какого-либо результата. Оба указанные значения данного понятия отражают существенные стороны в развитии любых социальных явлений, в том числе политических. С одной стороны, всякий социальный процесс есть последовательная смена состояний определенной части социальной действительности, а с другой – любое изменение состояния социального явления выступает как результат совокупности последовательных действий социальных субъектов. Если хотя бы один из участников общественного процесса является политическим субъектом (например, представители органов власти, крупной общественной группы), такой процесс называется политическим. Субъективные устремления участников политических действий связаны с их реальными интересами и в конечном счете направлены на завоевание или удержание политической власти, на обеспечение конституирования, функционирования или изменения политической системы, на закрепление или преобразование всей совокупности общественных отношений. Результаты политической деятельности выражаются в реальных изменениях социально-политической действительности. Таким образом, политический процесс можно определить как последовательную смену состояния социально-политической действительности, в первую очередь политической системы общества, происходящую в результате совокупной деятельности социально-политических субъектов (политических сил), направленную на завоевание, удержание и использование политической власти, на обеспечение конституирования, функционирования или изменения политической системы, на воспроизводство или изменение существующей совокупности общественных отношений. Обратимся теперь к рассмотрению стадий (режимов) в последовательной смене состояний политической системы общества. В различных источниках указываются четыре режима протекания политического процесса: 1) конституирование, становление политической системы; 2) функционирование существующей политической системы; 3) развитие политической системы; 4) этап упадка, распада политической системы. Будучи взаимодополняемыми, эти стадии сохраняют, однако, присущие каждой из них особенности, выполняют свое собственное предназначение и осуществляются специфическими методами политических действий. Стадия конституирования политической системы является одной из важнейших в развитии политического процесса. Она совпадает, как правило, с переломным, революционным периодом в развитии общества, когда утрачивается легитимность власти одних социально-политических сил и господствующее положение занимают другие силы. Стадия функционирования политической системы совпадает со стабильным периодом общественного развития, когда господствующие социальные группы занимают прочное положение среди других социально-политических сил. На данной стадии политического процесса осуществляются процедуры по воспроизводству, поддержанию деятельности уже конституированных органов государства, политических партий, общественных организаций. Стадия развития политической системы наступает в период определенной перегруппировки в расстановке политических сил. На данном этапе политического процесса происходят частичные изменения в системе органов государства, реформирование деятельности политических партий и общественных организаций. Стадия упадка политических систем совпадает с ростом социальных сил, заявляющих о себе новыми формулами организации политической жизни и общества в целом. В данном случае направленность динамики политического процесса имеет негативный по отношению к существующим институтам власти характер. В результате принимаемые правящей группой решения утрачивают управленческую способность, а сама группа – свою легитимность. Характерным примером политического процесса в стадии упадка политических систем является развитие восточноевропейских стран в 80 – начале 90-х годов, где правящие круги безуспешно пытались найти пути ответа на социально-экономические и духовные запросы времени. Продолжительность во времени каждой из указанных стадий политического процесса может быть различной. Это зависит от ряда объективных и субъективных факторов.

12. Политические изменения и политическое развитие

 Политическое развитие – многомерный процесс, при котором в результате взаимодействия различных политических сил происходит изменения в политическом поведении, политической культуре, в политической системе общества. Политическое развитие – это рост способностей политической системы к гибкому приспособлению к изменяющимся социальным условиям при сохранении возможностей для успешного функционирования системы. Политическое развитие следует рассматривать как возрастание способности политической системы адаптироваться к новым требованиям.

Политическое развитие также как и изменения могут осуществляться в эволюционной и революционной форме. Революция ведет к смене политической системы, в период эволюции происходит накопление количественных изменений, принципиально не меняющих политическую систему общества. Политическое развитие должно находиться в определенном соотношении с социальным развитием, необходима равномерность и сбалансированность протекания политического и социального развития. Примером несоответствия этих процессов является свержение шахского режима исламской революцией в Иране в 1979 году, крах Веймарской республики и установление власти Гитлера.

В современной политической науке политическое развитие отдельно взятой системы принято рассматривать как совокупность процессов, составляющих основу перехода от традиционного к современному обществу. В основе выделения традиционного и современного общества лежит типология политической системы, предложенная американскими учеными Алмондом и Пауэллом, критерием которой является степень структурной дифференциации и культурной секуляризации общества. В рамках указанной типологии выделяют следующие системы:

примитивная – характеризуется минимальной структурной дифференциацией, члены системы сориентированы на локальные интересы, национальное целое и его интересы их не волнуют;

традиционная – представлена дифференцированными правительственными и политическими структурами, которые функционируют в условиях подданнической политической культуры. В отличие от примитивной системы люди имеют представление о центре власти, о системе в целом, но сориентированы на ожидание услуг от системы, боятся ее злоупотреблений и не представляют возможным влиять на систему, принимать участие в реальном процессе осуществления власти;

современная – характеризуется наличием хорошо дифференцированной политической структуры, которая дополнена развитой политической инфраструктурой: партии, СМИ и др. В этой системе доминирует политическая культура участия (активистская). Люди понимают, что они могут влиять на политическую систему и корректировать ее действия.

Теория политического развития использует в качестве базовых два последние типа систем, так как примитивные системы отошли в прошлое и чрезвычайно редкие исключения не влияют на состоятельность теории. В рамках теории политического развития традиционная и современная системы рассматривается как две основные стадии эволюции общества:

Традиционная основывается на традициях, обычаях и привычках.

Современная базируется на рационализме, сознательной постановке задач, целей политического развития и их последовательном достижении.

Таким образом, политическое развитие является процессом перехода от традиционной системы (традиционного общества) к современному в сфере политики. Общая направленность этих изменений связана с рационализацией системы управления и политической сферы жизнедеятельности общества в целом. Главная цель политического развития – создание открытой современной политической системы, свободной от религиозных, идеологических догм, способной воспринимать любые альтернативы, варианты политических решений и осознанно, рационально выбирать наиболее приемлемые.

В современной политологии проблематика политических изменений особенно активно стала разрабатываться с 50-60-х гг. XX века под влиянием процессов деколонизации и образования независимых государств 'третьего мира'. Но истоки размышлений о переходных процессах и изменениях в политической жизни уходят корнями в глубину веков. Например, еще в XIX веке А. де Токвиль в своих работах 'О демократии в Америки' и 'Старый порядок и революция' обосновывает идею воспроизводства некоторых авторитарных механизмов управления при преобразовании отживших структур 'ancien regime' в демократические институты.

Возникает закономерный вопрос о том, как же определить само родовое понятие 'политическое изменение'. Во-первых, политическое изменение представляет собой специфический тип социальных изменений, связанный прежде всего с переменами в механизме властной регуляции общества. Политическое изменение несет на себе самые общие социологические характеристики любого социального изменения, но ими, конечно же, не ограничивается.

Во-вторых, политические изменения связаны с трансформацией внутри институциональных структур или же с их качественной заменой, обусловленной преобразованиями социальной среды (экономическими и духовно-культурными переменами, сдвигами и балансе социальных сил и т.д.)3. В итоге можно сформулировать следующее рабочее определение анализируемого понятия: политическое изменение это трансформация политических институтов, связанная со сдвигами в балансе социальных акторов, с изменением их потенциалов и позиционной расстановки политических сил, которые обусловлены экономическими, духовными, культурными, международными и внесоциальными факторами.

В вопросе о значении институциональной структуры и ее внешней среды для политических изменений сложилось два основных подхода, 'контекстуалистский' и 'институционалистский', различающихся в выделении 'ведущей' и 'ведомой' ролей для указанных детерминант и им соответствующих механизмов детерминации происходящих перемен.

13. Политическая и социальная модернизация

В общем русле теорий политического развития возникает теория модернизации, которая является одной из наиболее влиятельных в современной политической науке. Понятие «модернизация» появляется в начале 50-х годов ХХ в. для обозначения процессов в странах, которые осуществляли переход к современному обществу (индустриальному) от традиционной системы посредством совершенствования экономической инфраструктуры. В общем смысле модернизация означает процесс обновления (от англ. modern - современный).

На разных этапах становления этой теории значительные вклад в формирование ее внесли такие исследователи как Липсет, Алмонд, Верба, Ростоу, Бжезинский и др. Теория модернизации была направлена на преодоление пессимистических теорий Шпенглера, Тойнби и др. В ее развитии можно выделить несколько этапов:

Первый – 50-60-ые гг. ХХ в. Предусматривался путь экономического усовершенствования для так называемых стран третьего мира (отставших в своем развитии) как основа их политических преобразований. При этом игнорировались местные культурные ценности, традиции и считалось, что эти страны автоматически воспримут западные нормы;

Второй – 70-80-ые гг. ХХ в. Предложенная модель экономического развития дала сбои: механическое перенесение закономерностей европейской цивилизации в процессе перехода от традиционных обществ к современному оказалось неверным, т.е. обнаружилась неадекватность западного подхода к ценностям азиатской, африканской и латиноамериканской культур;

Третий – современный – начался с конца 80-ых годов ХХ в. и длится до сего дня. Был сделан вывод о том, что модернизация не может ограничиться только экономическими подходами (человеческие и природные ресурсы, накопление капитала, новые технологии). Наряду с ними огромное значение имеют и внеэкономические факторы: геополитические, социальные, культурные и т.д., то есть концепции модернизации приобрели социокультурный характер. На этом этапе был преодолен европоцентризм, признана самоценность местных культур и невозможность механического перенесения западных моделей развития на другие страны. Современные теории модернизации рассматривают модернизационный процесс в рамках определенного общества как сознательное устремление государства на осуществление качественных преобразований в обществе не путем копирования опыта передовых стран, а путем гармоничного соединения наиболее распространенныхполитических структур, ценностей, имеющих универсальный (общечеловеческий) характер со спецификой данного региона, страны, общества.

14. Первичная и вторичная модернизация

Современная политическая наука выделяет два типа модернизации:

Первичная (оригинальная или спонтанная) модернизация характерна для стран Запада, которые осуществляли ее постепенно, в течение нескольких веков в ходе индустриального развития и демократизации общества. Во временном отношении этот процесс начинается в период первой промышленной революции, разрушения наследственных привилегий и провозглашения равных гражданских прав, демократизации и длится до сегодняшнего дня, так как модернизация - процесс перманентный (непрерывно продолжающийся). В указанном временном промежутке выделяют исторические типы первичной модернизации: доиндустриальная (XVI – XVII вв.), раннеиндустриальная (XVIII – начало XX вв.), позднеиндустриальная (начало XX – 60-ые гг. XX вв.), постиндустриальная (70-ые гг. XX в. – сегодняшний день).

Вторичная (неорганическая, догоняющая, отраженная) модернизация характерна для развития стран, задержавшихся на традиционной стадии. Основным фактором такой модернизации является социокультурные контакты отставших в своем развитии стран с уже существующими центрами индустриальной культуры. Вторичная модернизация носит характер догоняющего развития и предусматривает сравнительно быстрое достижение уровня экономического, социального, политического и культурного развития западных государств с помощью использования их опыта и поддержки.

Политическая модернизация – изменения политической системы в процессе перехода от традиционного к современному обществу, которые в самом общем виде предстают в виде постепенного распространения демократических институтов, повышения политического участия граждан и закрепления демократических ценностей и норм в политической культуре. Детальное рассмотрение процесса политической модернизации позволяет выделить следующие изменения:

территориальное и функциональное расширение области центрального законодательства, администрации и политической активности;

создание дифференцированной политической структуры с высокой специализацией ролей и институтов;

постоянное расширение включенности в политическую жизнь социальных групп и интересов;

возникновение и быстрое увеличение количества рациональной политической бюрократии;

ослабление традиционных элит и их легитимация;

замена традиционной элиты модернизаторской элитой.

На современном этапе политическая модернизация осуществляется в русле модернизации общества в целом и органически вплетена в процесс экономических и социально-культурных преобразований. То есть это процесс, который идет одновременно и параллельно с экономической модернизацией (внедрение рыночных отношений, техники и технологий) и социальной модернизацией. Социальная модернизация включает в себя процесс развития, который характеризуется социальной мобилизацией, урбанизацией, ростом образовательного и профессионального уровня, повышения мобильности населения, что происходит на фоне распространения индивидуалистических ценностей и секуляризации культуры.

Таким образом, политическая модернизация – процесс трансформации общества, который сопровождается расширением демократических ценностей и норм, формированием политических институтов и социальной мобилизацией. Сегодня модернизация большинством исследователей рассматривается как осознанная установка государства, общества на осуществление качественных преобразований в обществе с учетом достижений передовых стран. Модернизациявоспринимается как одно из необходимых условий становления нового мирового порядка.

В соответствии с этим взглядом – основная закономерность социального развития состоит в постоянных изменениях, усложнении политической, экономической, культурной структур, их функций в соответствии с потребностями эффективного функционирования общества как социальной системы. Если рассматривать модернизацию как процесс демократизации общества, то следует учесть, что демократические ценности не возникают сами по себе, их появление непосредственно связано с общим развитием нации. Об этом следует помнить, приступая к рассмотрению процессов социальной и политической модернизации в украинском обществе.

15. Политическая и социальная трансформация в современной Украине

После краха советского строя, возникновения независимого украинского государства радикальная смена правительственного курса выразилась в общей ориентации правящей элиты на теории модернизации. Результатом этого явиласьполитическая, индивидуальная свобода, плюрализм общественной и политической жизни, но одновременно с этим украинское общество столкнулось с катастрофическим падением производства, массовым обнищанием, поляризацией общества на чрезвычайно богатых и чрезвычайно бедных; как в столице, так и на периферии наблюдается коррупция икриминализация власти.

Опираясь на типологию обществ (систем) в рамках теории модернизации, следует заметить, что Украина советского периода не являлась традиционной системой как таковой, а предстает индустриально развитым в экономическом отношении обществом, которое в полной мере обладало структурной политической и социальной дифференциацией. Вследствие чего в отношении Украины некоторые исследователи предпочитают говорить, прежде всего, о трансформации и реальном переходе от авторитарно-тоталитарной модели к демократической.

В рамках такого подхода политическое развитие украинского общества является в большей степени демократическим транзитом, который лишь частично сопровождается модернизацией в аспектах постоянного расширения включенности в политическую жизнь социальных групп, становлением рациональной политической бюрократии и модернизаторской элиты, а также внедрением современных рыночных отношений и распространением индивидуалистических ценностей в пику доминирующему в советский период коллективизму.

В этих направлениях исторически процесс модернизации в Украине – это вторичная (неорганическая) модернизация, что обусловлено своеобразием государственного процесса в Украине, который характеризуется переходом от колониального статуса к самостоятельному независимому государству, от тоталитарного (командно-административного) способа управления обществом к демократическому. Разрыв между ожиданиями населения от трансформации (модернизации) и реалиями привел к так называемому кризисному синдрому модернизации, который является весьма частным спутником этого процесса.

Условия его протекания характеризуются коррупцией, неразвитостью информационного общества, диспропорциями в экономике, слабостью конкуренции и в экономике, и в политике, потому особую актуальность на современном этапе приобретает необходимость обеспечения политической стабильности в украинском обществе. Обеспечение взаимосвязи, диалога между властью и обществом во всех вопросах позволит сохранить веру народа в идеалы демократии и необходимость демократического транзита. Государство и правящая элита должны стремиться к обеспечению формирования политического режима, который отвечает потребностям украинского общества и не противоречит ценностям политической культуры украинского народа.

Крайне важно учитывать украинские национальные особенности, конкретную ситуацию в стране и творчески использовать разнообразный опыт модернизации других обществ. Без этого трансформационные, модернизационные процессы в украинском обществе будут по-прежнему оцениваться неоднозначно: на фоне реальной демократизации - продолжение разрушения социальной инфраструктуры, увеличения числа девиаций, моральная деградация.

16. Понятие и основные теории политического конфликта

Конфликт (conflictus-лат.) в дословном переводе означает «ударять вместе, одновременно» или «столкновение». В середине ХХ века сложилась наука о конфликтах – конфликтология. Объект ее исследования – рассмотрение конфликта во всех его проявлениях. Предметом конфликтологии является изучение закономерностей возникновения, развития и разрешения конфликтов.

Политическая наука изучает природу конфликта в тех случаях, когда происходит столкновение противоположных сил, обусловленное взаимодействием политических интересов и целей. Такой конфликт всегда связан с борьбой за властные полномочия. Цели и интересы участников политического конфликта лежат в сфере политики, его субъектами являются политические силы, а предмет конфликта – это вопрос о власти, ее захвате, защите либо использовании.

Общей причиной политического конфликта является положение, занимаемое людьми в обществе, где одни управляют, а другие подчиняются и выполняют приказы.

Почему конфликт важен? Потому что невозможно создание такой общественной системы, при которой потребности всех полностью удовлетворены. Рассмотрим основные современные конфликтологические теории.

- Позитивно-функциональная теория конфликта Л. Козера (США). Конфликты обязательны для общественного развития и являются продуктом внутренней жизни социума; обществу присуще социальное неравенство, которое ведет к эмоциональным расстройствам и коллизиям между людьми. Конфликт – борьба за ценности и претензии на определенный статус, в которой цель – уничтожение соперника.

- Конфликтная (диалектическая) модель общества Р. Дарендорфа (Германия). Общество постоянно подвержено изменению. Его источником является противоречие, переходящее в борьбу противоположностей. Каждый элемент общества способствует его изменению, каждое общество опирается на принуждение одних его членов другими. Важный вывод Р. Дарендорфа состоит в том, что конфликт нельзя загонять вглубь, так как он подобен раковой клетке, которая уничтожает здоровый организм. Главное в конфликтах – их признание и урегулирование, иначе говоря, управление конфликтными ситуациями.

- «Общая теория конфликта» К. Боулдинга (США): конфликт неотделим от общественной жизни, потому что в природе человека – враждовать с себе подобными. Конфликт можно преодолевать или ограничивать. Все конфликты имеют общие тенденции развития; ключевое понятие у К. Боулдинга состоит в том, что конфликты часто оцениваются негативно, т. к. они влекут за собой хаос и опасности, и хотя доля такой опасности существует, необходимо признать их важную роль в развитии динамики общественных процессов.

17. Структура и функции политического конфликта

Структура конфликта понимается нами как анализ («детализация») конфликта в его статическом представлении (структурная модель описания конфликта).

С нашей точки зрения, описательная статичная структура социально-политического конфликта как «идеальный тип» явления (по М. Веберу) включает следующие элементы:

две и более противоборствующие стороны (субъекты) конфликта;

объект (предмет) конфликта;

косвенные стороны конфликта (как вероятностный элемент структуры);

третья сторона (как вероятностный элемент структуры);

окружающая социальная среда (социальное и политическое поле).

Каждый из названных элементов структуры социально-политического конфликта, в свою очередь, может представлять собой сложную систему, включающую множество составляющих. Противоборствующая сторона, как сложная структура, может включать следующие элементы:

субъект (субъекты);

участники;

«жертва» и др.

Политическая реальность свидетельствует, что несколько небольших конфликтов могут в значительной степени нейтрализовать один большой. Иницируя малые конфликты, мы распыляем, растворяем в них большой, как реально имеющийся, так и потенциальный. Частные малые конфликты снимают «давление» в некоторой части общества, а блокирование, недопущение таких конфликтов повышают это «давление». Российский физик, академик Челомей заметил: чтобы система была устойчивой, ее надо часто трясти. Итак, если мы будем понимать позитивно конфликт как конкуренцию, состязание, не допускать его в деструктивные формы, то тогда будем иметь инновацию, обновление и развитие. Следовательно, правомерно говорить о позитивных и негативных функциях конфликта.

Перечислим основные позитивные функции: а) разрядка напряженности между антагонистами, роль «выхлопного клапана» для накопившихся страстей; б) конфликты содействуют социально необходимому равновесию, переоценке ценностей и изменению прежних ценностей и норм общества; в) усиливают групповую солидарность, помогают осознать свои и чужие интересы.

Негативные функции: а)создание угрозы для интеграции общества; б)могут вызвать раскол и разрыв социальных связей в обществе, предприятии, в)могут привести к гражданскому противостоянию и к войне.

18. Решение политических конфликтов

В политической практике существуют различные пути урегулирования социальных конфликтов, т.е. снижение их остроты, прекращение открытых враждебных действий сторон. Однако набор используемых для этого методов весьма не велик. Все их можно свести к следующим четырем:

1. Отрицание, замалчивание имеющихся конфликтов.

2. Применение репрессивных мер по отношению к одной или всем конфликтующим сторонам.

3. Осуществление реформ, призванных частично устранить предпосылки, приведшие к открытому столкновению.

4. Попытки коренного разрешения конфликтов путем устранения их непосредственных причин.

Выбор того или иного метода в практической политике определяется многими факторами.

Первые два метода весьма часто употребляются, особенно на ранних стадиях развития конфликтов. Однако в долгосрочной перспективе они едва ли приводят к положительным результатам. Конечно, замалчивание конфликта на первых порах сможет притормозить его развитие. Физическое принуждение также может на некоторое время сдержать действия сторон. Но при этом сохраняется угроза возобновления конфликта с еще большей силой, так как его глубинные корни оказываются незатронутыми. Раньше или позже для урегулирования конфликтов приходится прибегать к использованию третьего или четвертого метода.

Наиболее предпочтительным методом является достижение компромисса между конфликтующими сторонами. Подчеркнем, что компромисс может быть эффективным в том случае, когда отношения между участниками конфликта носят неантагонистический характер, когда стороны имеют какой-то общий интерес.

Тогда открывается путь взаимных уступок ради достижения общей цели. Но при этом конфликты не обязательно исчезают и даже не всегда изменяют свою интенсивность, они лишь переводятся в институциональные рамки развития, что повышает возможность их контроля со стороны властвующей элиты. Если же отношения сторон имеют радикально-конфликтный характер, тогда требуются меры по коренному устранению причин напряжения. В недемократических, тоталитарных политических системах, как правило, правящей группой ставятся цели полной ликвидации конфликтов во имя всеобщей гармонии и единства. Однако такие цели всегда оказываются недостижимыми. Весь опыт существования тоталитарных систем показывает, что они неизбежно поражаются социальными конфликтами, причем в формах наиболее болезненных и разрушительных. Имеющиеся противоречия здесь не разрешаются, не регулируются, не смягчаются, и загоняются внутрь социального организма чтобы в конце концов прорваться наружу в насильственных, неинституциональных формах политического действия.

Вместо частных конфликтов возникает один макро конфликт - стихийный бунт, военный переворот, революция или гражданская война, которые требуют от общества очень высокой социальной платы.

Объективно конфликт и консенсус являются неразрывно связанными в политической практике как неотъемлемые элементы социальной системы. Процесс институализации конфликтов предполагает три относительно самостоятельных этапа: предупреждение возникновения конфликта, контроль за его протеканием, разрешение конфликта.

19. Участники мирового политического процесса (Международная правосубъективность)

Суб’єктом міжнародного права є учасник міжнародних відносин, який має права та обов’язки, передбачені міжнародним правом.

Класифікація суб’єктів міжнародного права:

1.за учасниками міжнародних відносин: індивіди, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації.

2.за порядком утворення: первинні (держави), похідні (міжнародні організації).

Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Особливості суб’єктів міжнародного права можна виявити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення, юридичну природу, обсяг правосуб’єктності. Міжнародні правові відносини можуть складатися як з обмежено дієздатністю (наприклад, такою володіють фізичні особи, народи, нації тощо), спеціальною правоздатністю (такою володіють міжнародні організації), так і з деліктоздатністю з окремих правопорушень (наприклад, до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних злочинів можуть бути притягнені не держави, а конкретні посадові особи), так і з правоздатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю тощо.

Єдиним універсальним суб’єктом міжнародного права є держава, тому, що практично не існує таких міжнародних відносин, учасником яких не могла бути держава. Крім того, міжнародна правосуб’єктність держави ніким не створюється (її ще називають фактичною, оскільки вона походить з юридичного факту — виникнення держави), вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати інших суб’єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів, тому її правоздатність ще називають первинною. 

20. Международно-правовое определение права участия в политическом процессе

Міжнародне право визнає право і дієздатність суб'єкта в МВ. Як зазначав Ф. Ф. Мартені, міжнародне право «не може визнати, що дане товариство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний організм, якщо воно не є таким по засадам державного права». Отже, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих державзаконності свого існування.

Міжнародно-правове визнання - це акт держави, яким констатується виникнення нового суб'єкта міжнародного права і з яким цей суб'єкт вважає за доцільне встановити дипломатичні та інші засновані на міжнародному праві відносини.

Визнання зазвичай виражається в тому, що держава чи група держав звертаються до уряду виникла держави і заявляють про обсяг і характер своїх відносин з знову виникли державою. Таку заяву, як правило, супроводжується вираженням бажання встановити з визнається державою дипломатичні відносини і обмінятися представництвами.

У принципі, заява про встановлення дипломатичних відносин є класичною формою визнання держави, навіть якщо в пропозиції про встановлення таких відносин не міститься заява про офіційне визнання.

Визнання не створює нового суб'єкта міжнародного права. Воно може бути повним, остаточним і офіційним. Такий вид визнання називається визнанням dejure. Неостаточне визнання іменується defacto.

Визнання defacto (фактичне) імесч місце в тих випадках, коли у визнає держави немає впевненості в міцності визнаного суб'єкта міжнародного права, а також коли він (суб'єкт) вважає себе тимчасовим освітою. Цей вид визнання може бути реалізований, наприклад, шляхом участі визнаних суб'єктів у міжнародних конференціях, багатосторонніх договорах, міжнародних організаціях. Визнання defacto, як правило, не тягне за собою встановлення дипломатичних відносин. Між державами встановлюються торговельні, фінансові та інші відносини, але не відбувається обміну дипломатичними представництвами.

21. Правонаследование государств в современном мире

Коло суб'єктів міжнародних відносин постійно змінюється. Виникають нові держави, інші припиняють своє існування, у зв'язку із чим виникає питання правонаступництва.

Під правонаступництвом в міжнародному праві прийнято розуміти перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення чи припинення існування першого або зміни суверенітету над територією. Найчастіше правонаступництво виникає у випадку припинення держав, тому ми зосередимо свою увагу саме на правонаступництві держав. Хоча в історії відомі випадки правонаступництва міжнародних організацій та інших суб'єктів міжнародного права. Так, ООН є правонаступницею Ліги Націй.

Як зазначено вище, правонаступництво найчастіше виникає у випадках припинення існування держави, її поділу, виділення з неї іншої держави, передачі частини території іншій державі, об'єднання держав. Деякі вчені сюди також відносять і випадок, коли в державі відбувається соціальна революція, а також у разі капітуляції останньої.

У правовідносинах правонаступництва прийнято вирізняти два основних суб'єкти: державу-попередницю (унаслідок припинення, відокремлення чи поділу якої її права й обов'язки переходять до іншого суб'єкта) і державу правонаступницю (яка набуває вищеназвані права й обов'язки).

Що ж до об'єктів правонаступництва, то, як правило, вирізняють: правонаступництво щодо міжнародних договорів; правонаступництво щодо державної власності; Правонаступництво щодо боргів, правонаступництво щодо державних архівів та ряд інших.

Протягом існування цього інституту міжнародного права вчені виробили декілька концепцій правонаступництва, зокрема:

1. Універсального (повного) правонаступництва - згідно з якою державу ототожнюють з юридичною особою, яка складається з єдності трьох елементів: території, населення і публічної влади. Відповідно, у випадку правонаступництва до нової держави переходять усі права та обов'язки, які пов'язані з ними елементами.

2. Часткового правонаступництва - згідно з якою держава-попередниця зберігає всі права й обов'язки, які не пов'язані з суверенітетом над певною територією, усі решта зобов'язання переходять до держави-правонаступниці.

3. "Tabula rasa" ("чистої дошки" або "чистого листа") - згідно з якою новоутворена держава не відповідає за зобов'язання держави-попередниці, оскільки перехід прав і обов'язків не відбувався.

22. Основные тенденции современного мирового политического процесса

СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС – це сукупна діяльність народів, рухів, держав та їх інституцій, соціальних спільностей, які переслідують певні політичні цілі у царині міжнародного життя. Світовий політичний процес є формою комплексної глобальної політичної і соціальної взаємодії у сучасному світі.

Метою світового політичного процесу є боротьба за єдність світової цивілізації та подолання глобальних проблем сучасності.

Загальним основним процесом, що відбувається в Європі можна назвати регіоналізацію та інтеграцію . Світовий регіоналізм розглядається з протилежних точок зору: як один з етапів глобалізації або як її протилежна тенденція. Глобалізація супроводжується регіоналізацією міжнародних відносин, передачі частини державних функцій на міжнародний або субнаціональний рівень. Регіони сприяють захисту суспільних відносин від негативних викликів глобалізації і виступають в якості самостійного суб'єкта міжнародних відносин. Регіоналізація- це процес розподілу цілого на цілі частини, тоді як територіальна диференціація означає розподіл цілого на функціональні частини. За функціональними ознаками різниться військово-політичний , економічний і культурний регіоналізм . Геополітична регіоналізація означає виділення та створення "великих просторів, чия військово -політична та економічна міць може протистояти світовому гегемонові. Європейська інтеграція - це процес взаємодії між соціальними і політичними інститутами держав Європи , стимулюючий створення нової політичної системи. Процес європейської інтеграції розглядається, як ефективний спосіб уникнути війни між державами Європи і став відповіддю на військові потрясіння XX століття. У політичній науці існує кілька підходів до визначення поняття європейська інтеграція : міжурядовий , інституційний та комунікативний підходи . Прихильники міжурядового підходу відводять пріоритетну роль у процесі інтеграції національним державам. Результатом їх взаємодії на міжурядовому рівні є особлива навколишнє середовище , яка впливає на появу загальних інститутів

У сучасному світі успішно розвивається європейський ( західний) регіоналізм , в основі європейського регіоналізму лежить теорія субсидіарності , тобто пріоритет прав та інтересів особистості перед правами та інтересами будь-якої спільності . Європейський регіоналізм заснований на принципах " атлантичного " федералізму", що передбачає звільнення громадянського суспільства з під опіки держави . Сутність європейського регіоналізму полягає в поетапному переході від наднаціональних об'єднань до Європи регіонів . У цьому процесі Рада Європи йде попереду Європейського Союзу , закладаючи фундамент майбутнього громадянського суспільства .

Регіоналізація та інтеграційні процеси проходять ряд певних етапів (від економічного до політичного ) і розвиваються за певними закономірностями . Виділяють п'ять основних етапів регіональної економічної інтеграції :

Зона вільної торгівлі ( ЗВТ) - преференційна зона , територія декількох держав з ліквідованими тарифними та іншими бар'єрами. Конкретні угоди передбачають створення ЗВТ промисловими товарами протягом ряду років шляхом поступової взаємної скасування мит та інших нетарифних обмежень. Стосовно сільськогосподарським товарам лібералізація носить обмежений характер. ЗВТ забезпечують, як правило , стабільний і передбачуваний характер торгової політики країн- учасниць.

Митний союз - форма колективного протекціонізму , угода країн-учасниць про введення поряд з ліквідованими бар'єрами у внутрішньорегіональної торгівлі єдиних митних територій однією при повному скасуванні мит і створення єдиного зовнішнього митного тарифу.

Єдиний або загальний ринок - загальний ринок декількох держав.

Економічний союз - єдиний економічний простір кількох держав з вільним без обмежень переміщенням між країнами - учасницями об'єднання.

Економічний і валютний союз - єдиний економічний і валютний простір .

Єдиним регіональним угрупованням , що пройшло через всі етапи економічної інтеграції , є Європейський Союз , що приступив до формування політичного об'єднання з власною конституцією і зовнішньою політикою.

 23. Влияние регионализации, глобализации и интеграции на развитие современного украинского государства

Актуальність наукової проблеми визначення та раціоналізації впливу глобалізації і регіоналізації місцевого розвитку для України зумовлюється як її інтеграцією до європейських структур, так і необхідністю розбудови в процесі державотворення власної системи демократичної місцевої влади. Розв’язання нагальних проблем становлення системи органів місцевої влади в Україні потребує комплексного підходу, який би враховував реалії сьогодення, світовий досвід і, насамперед, національні особливості територіальної самоорганізації населення та формування органів виконавчої влади в різні періоди існування української державності. Незважаючи на незначний досвід державного будівництва, Українська держава історично є взірцем для європейських країн саме з точки зору як інноваційних форм самоврядного управління, так і еволюційного розвитку інститутів самоврядування.Проте визначально слід вирішити основну проблему сучасного державотворення – забезпечення становлення та розвиток власної моделі самоврядного управління, здатної відповідати на виклики глобалізації.   Розвиток самоврядних структур управління в Україні виступає як важливий засіб реалізації комплексу пріоритетів державної політики: забезпечення ефективного управління на центральному і регіональному рівнях, створення умов соціального партнерства, стратегічне реформування державного управління, інтеграція України до європейських економічних, політичних структур та європейського правового простору. При цьому демократичне управління в аналізованій системі інтегрує інтереси соціальних груп та реалізує функцію суспільної адаптації державно-управлінських рішень. Малодослідженими в цих умовах залишаються процеси глобалізації та регіоналізації місцевого розвитку як основні суперечливі фактори впливу на місцеве самоврядування.  Частина науковців вважають, що глобалізація та регіоналізація перебувають у своєрідному симбіозі взаємнопосилюючись. Інші вчені стверджують, що це два антагоністичних процеси. Проте було б більш справедливо розглядати суперечливу єдність цих двох тенденцій світового цивілізаційного процесу, коли відбувається взаємопроникнення проявів глобалізації та регіоналізації. Нині процеси глобалізації світової економіки зумовлені переважно вимогами конкуренції і приводять до пошуку кращих форм організації виробництва та торгівлі через удосконалення діяльності економічних суб’єктів. У свою чергу, суспільні дії у рамках регіоналізації значною мірою відповідають потребам регіональної економічної та політичної співпраці. Отже, глобалізація на її сучасному етапі призводить до нерівномірності розвитку держав і цілих регіонів.  З позицій становлення та розвитку самоврядування в Україні регіоналізація не зводиться до процесу звичайної адміністративної децентралізації. Існує багато аргументів як для виборів демократичних легітимних органів самоврядного представництва, так і для передачі таким органам основної компетенції місцевих влад. Адже якщо органи самоврядування дійсно хочуть бути суб’єктами політичних і економічних відносин, їм потрібний щоденний плебісцит з політичних питань. За умов отримання самоврядними структурами реальних повноважень рівень їх активності буде динамічно змінюватися, зосереджуючись навколо головних аспектів місцевої політики. Від часу проголошення незалежності Україні вдалося вийти на шлях формування європейської демократичної моделі поведінки в державно-політичному та суспільному житті. В її основу покладено політичний та ідеологічний плюралізм, свобода совісті, слова та інформації, багатоманітність у духовній сфері, які прийшли на зміну диктату, цензурі та монополії однієї партії. Сьогодні наша країна є повноправним членом багатьох світових та європейських міжнародних організацій, які проголошують демократичні засади організації суспільства на підставі дотримання прав і свобод громадян. Україна приєдналася та ратифікувала низку міжнародних декларацій та хартій з прав людини. Положення цих міжнародних документів стали частиною українського законодавства.

Як європейські, так і вітчизняні політики і дослідники констатують невиправдано повільні темпи економічного та соціального розвитку окремих регіонів України як результат неоптимальної організації системи публічної влади, а також суперечливого розвитку владних процесів у державі. Слід зазначити, що у діяльності органів місцевого самоврядування сучасних західних держав муніципальна (самоврядна) автономія та муніципальна інтеграція, по суті, є двома сторонами одного явища, яке реалізується за принципом взаємодоповнення. За цих умов очевидною є потреба в серйозних дослідженнях, присвячених природі публічної влади, її характеристиці з точки зору структури, режиму існування, методів і форм здійснення політики органами місцевого самоврядування.

Саме в контексті проявів глобалізації щодо функціонування місцевого самоврядування на сучасному етапі формування державності в Укpаїнi одними з найважливіших завдань є: становлення та розвиток ефективно діючої системи місцевого самоврядування; надання органам місцевого самоврядування необхідних повноважень для результативного виконання територіальними громадами своїх завдань і функцій; забезпечення ефективного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування; створення належних організаційно-правових механізмів забезпечення самостійності та захисту прав місцевого самоврядування. Нестабільність і суперечність чинного законодавства, що регулює правовий статус місцевого самоврядування, відсутність закону, який визначає правове становище державних адміністрацій щодо органів місцевого самоврядування, призводять до конфліктів між ними. Сам факт інтегративного впливу місцевогосамоврядування на структуру організації політичної влади на рівні національної держави пов’язаний із прагненням максимального наближення рівня управління до рівня виконання. Отже, основоположними питаннями формування політики органів місцевого самоврядування є чітке розмежування їх функцій і компетенції, закріплення на законодавчому рівні механізмів розв’язання виникаючих конфліктів, забезпечення взаємодії цих органів з державними органами.

Суттєве значення для теорії та практики державного управління має встановлення межі децентралізації державної влади, визначення форм і методів державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування, принципів і процедур механізму політико-правового забезпечення самоврядного управління. 

24. Человек как объект и субъект политики

Роль особи як суб’єкта політики визначається і виявляється на соціальному, інституційному і персоніфікованому рівні.

Соціальний рівень. Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей — класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність, навіть тоді, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичної поведінки пов’язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, яка визначається такими соціально-економічними чинниками як відношення до власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця об’єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

Інституційний рівень. З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об’єднань — політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на інституційному рівні. І тут її політична діяльність може зумовлюватись самим фактом приналежності до цієї інституції, що, в свою чергу, має свої політичні інтереси та ідеологію, а також тим місцем або посадою, яку вона в ній займає.

Персоніфікований рівень. Кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов’язки, реалізовувати свої громадянські права — брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. На цьому рівні особа є безпосереднім суб’єктом політичної практики. Тут найяскравіше проявляється природа політики, яка здійснюється звичайними людьми і для людей

25. Сущность и модели политической социализации

Визначаючи сутність людини, Аристотель назвав її «політичною твариною», оскільки тільки людина здатна до чуттєвого сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. А сукупність всього цього і створює основу сім’ї і держави”

В політиці індивід виступає в якості громадянина. Стати ним він може тільки в процесі спілкування з іншими людьми, політичними і неполітичними інститутами, з суспільством в цілому. Кожне нове покоління застає світ таким, яким його створили батьки.Політична соціалізація — процес залучення особи до участі у виробленні політики.

Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики проходить певні вікові стадії. Воно починається вже у віці 3-4 років, коли через сім’ю, ЗМІ, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення про правильну або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім’ї, часто закладаються політичні норми і цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних і політичних відносин у суспільстві потребують певних змін і в моделі сімейних стосунків.

Вторинна соціалізація. Політичне виховання і навчання певною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності і погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через участь в діяльності дитячих організацій (наприклад, „пласт”).

Третій етап. Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов’язувати з періодом життя від 16-18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують паспорт, і 18-річному віці — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню і роботі.

Четвертий етап. Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40-60 років) на їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погляди і поведінку.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники: війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде без правил, що порушує його інтеграцію і стабільність. У випадку неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необхідно, по-перше, враховувати вік та індивідуальні особливості кожної людини; по-друге, навколишнє соціальне середовище, по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан суспільства, по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості і рівень політичної культури і субкультур, по-п’яте стихійні чинники, навколишнє соціальне середовище.

26. Сущность, формы и типы политического участия

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Культура політичної участі визначається рівнем володіння соціальними суб´єктами процедур і регламентів здійснення політичних акцій і заходів, настановами на погодженість існування різноманітних соціальних груп.

Мотивами політичної участі є:

- підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності політичних подій, їх значення для життя суспільства;

- прагнення до соціального єднання, до конформізму, наслідування;

- кар´єра, задоволення честолюбних намірів.

Політичну пасивність, різке зниження політичної участі людей зумовлюють нестатки, життєві клопоти й труднощі, злидні, безнадійність спроб змінити життя на краще.

Розрізняють типи політичної участі:

- індивідуальний;

- колективний;

- добровільний;

- примусовий;

- активний;

- пасивний;

- традиційний;

- новаторський;

- законний;

- нелегальний.

Конкретними формами політичної участі є:

- вибори;

- референдуми;

- участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;

- мітинги;

- демонстрації;

- страйки тощо.

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів, часом діаметрально протилежних.

27. Детерминанты политического участия и проблема абсентеизма

Політична діяльність суб'єктів політики як досить складний вид суспільної діяльності потребує широких спеціальних знань у галузі політології, права, економіки, соціології та психології, наукового розуміння політичних процесів, прогнозування політичного розвитку суспільства в разі прийняття (неприйняття) тих чи інших політичних рішень.

На характер політичної діяльності впливають об'єктивні та суб'єктивні детермінанти, які змінюються під впливом політичних дій та процесів, що відбуваються у суспільстві.

До об'єктивних детермінант належать суспільні потреби, інтереси певних соціальних груп, інституцій, угруповань тощо. До суб'єктивних детермінант — політична свідомість, правова, політична, психологічна культура тощо. Зрозуміло, що об'єктивні та суб'єктивні детермінанти політичної діяльності перебувають у діалектичному взаємозв'язку, що визначає структуру, спрямованість і результативність політичної діяльності.

Байдуже ставлення людей до використання своїх політичних прав, ухилення від виконання громадянських обов’язків, у першу чергу від участі у виборах. Під час кожних виборів в усіх демократіях знайдуться особи, які не голосують тому, що вони хворі, погана погода, перебувають далеко від місця постійного проживання або існують якісь інші проблеми. Проте частина виборців із правом голосу не голосують систематично. Саме це явище в поведінці виборців й прийнято називати абсентеїзмом. Нині в багатьох країнах вважається нормальним, коли до виборчих скриньок приходить від третини до половини виборців. Такий стан викликає занепокоєння і політична наука намагається знайти цьому пояснення. При політичному абсентеїзмі виборець, ухиляючись від участі у виборах, таким чином висловлює свій протест політичним програмам та передвиборним платформам усіх кандидатів, він вважає, що жодна з них не відповідає його власним політичним поглядам. Політичний абсентеїзм може бути також пов’язаний із сумнівами виборця щодо можливості проведення чесних виборів. При економічному та соціальному абсентеїзмі виборець висловлює протест стосовно складної економічної чи соціальної ситуації, що склалася в суспільстві, він не вірить у бажання та здатність всіх кандидатів боротися з цими негативними явищами. Аполітичний абсентеїзм не пов’язаний з політичною демонстрацією, він полягає в байдужому ставленні, відсутності будь-якого інтересу виборця до виборів та політики в цілому. Абсентеїзм може бути пов’язаний з нерозвиненою політичною свідомістю людей.

Які б не були причини абсентеїзму, неприбуття громадян на виборчі дільниці понижує демократичний потенціал суспільства. Особливо це стосується перехідних суспільств, де громадянська участь є нагальною потребою через неусталеність політичних режимів, надії певних політичних сил на повернення до вигідної для них недемократичної практики. Саме свідома участь широких верств населення у виборах забезпечує перетворення демократії формальної в реальну.

28. Сущность, форми и типы политического лидерства

Лідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих, лідерів і послідовників.

Зростання різноманітності потреб, появу нових видів діяльності істотно ускладнили соціальні відносини, що зажадало впорядковування поведінки індивідів, гармонізації і узгодження людських потреб і дій. Тоді-то і з'явився політичний лідер, тобто людина, здатна визначати загальну мету, засоби їх досягнення, організовувати процес розподілу ролей і функцій усередині співтовариства.

Платон зображав лідера як людину, відмінну, з природженою схильністю до знання, любов'ю до істини, рішучим неприйняттям брехні. Його відрізняють скромність, благородність, справедливість, душевна досконалість. Таким, на думку філософа, є природжений філософ.

Значний внесок в розуміння політичного лідерства вніс Н.Макіавеллі. Одним з перших він дав розгорнений опис лідера-государя, розробив технологію політичної діяльності, лідерської активності. В його трактуванні політичний лідер - це государ, що об'єднує, репрезентує усе суспільство і використовує для збереження свого панування і підтримки громадського порядку будь-які засоби, у тому числі хитрість і силу. Він вважав, що політик повинен поєднувати в собі риси лева і лисиці: лисиці - щоб уникнути розставлених капканів; лева - щоб скрушити супротивника у відкритому бою. В своїй самій відомій роботі «Государ» Макіавеллі славить сильну особу володаря, непохитно затверджуючого високу державну мету і інтереси.

В цілому теорія лідерства Н.Макіавеллі містить чотири основні положення:

- влада лідера корениться в підтримці його прихильників;
- підлеглі повинні знати, що вони можуть чекати від свого лідера, розуміти, що він чекає від них;
- лідер повинен володіти волею до виживання;

Трактування марксизмом лідерства, не відкидаючи значення суб'єктивних чинників в історії, акцентувало увагу на такій якості лідерів, як вираз об'єктивно існуючих інтересів тих або інших класів, соціальних груп, наспілих потреб історичного розвитку. Отже, марксизм обмежує можливості активності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає тут самим здатним, свідомим і умілим виразником волі класу, тобто роль лідера, розглядається в обов'язковому зв'язку з діяльністю класів, соціальних груп.

Таким чином, політичне лідерство - це процес взаємостосунків між людьми, при яких одні виражають і знають потреби, інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші - віддають їм добровільно частину своїх політичних, владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого представництва і реалізації.

Загальновизнаною і зберігаючою свою актуальність є типологія лідерства М.Вебера. Він виділив три типи лідерства:

Традиційне лідерство – спирається на механізм традицій, ритуалів, силу звички. Звичка підкорятися заснована на вірі в святість традиції і передачі влади за спадком. Право ж на панування лідер придбає завдяки своєму походженню. Цей тип лідерства втілює правління вождів, старійшин, монархів.
Харизматичне лідерство припускає виняткові якості самого лідера, якими він володіє насправді або які приписуються йому його оточенням і всіляко роздуваються засобами масової інформації. Харизматичними лідерами були В.І. Ленін, І.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун, Р.Хомейні та ін. Основою легітимності харизматичного лідера є його перевага над іншими.
Раціонально-легальне (демократичне) лідерство засновано на існуючій в суспільстві нормативно-правовій базі. Наприклад, відповідно до конституційних норм громадяни обирають президента своєї країни, довіряючи йому на певний термін вищий пост в державі. Основою його легітимності є президентський статус (державна посада).

Політичні лідери можуть поєднувати в собі відразу декілька типів лідерства. Наприклад, раціонально-правовий лідер може володіти і харизматичними якостями (Ш. де Голль - Франція, Рузвельт - США).

По стилю керівництва лідери діляться на три основні типу: авторитарний, демократичний і ліберальний.
Можлива диференціація і типологія політичного лідерства на основі комплексу чинників: а) якостей самого лідера; б) властивостей його прихильників; в)взаємозв'язки між лідером і прихильниками; г) ситуації, в якій здійснюється лідерство.

Виходячи з цих чинників, виділяють чотири збірні типи лідерів:

«прапороносець». Володіє власним баченням реалій і перспектив, здатний визначати мету і способи їх досягнення, впливати на прихильників;
«служитель». Виступає в ролі виразника інтересів своїх прихильників, керується їх бажаннями і діє від їх імені.
«торговець». Здатний переконати людей в привабливості своїх ідей і планів, примусити їх «купити» ці ідеї і плани;
«пожежник». Здатний відгукнутися на актуальні проблеми і насущні вимоги моменту, адекватно реагувати на них. Відповідно до даної типології умовно до категорії лідерів - «прапороносців» можуть бути віднесений В.І.Ленін, М.Ганді, Мао-Цзедун, Мартін Лютер Кинг, Р.Хомейні; до категорії лідерів -«служителів» - Р.Рейган», Г.Коль, радянські лідери Л.І.Брежнев і К.У Черненко, виражаючи інтереси партійної бюрократії. Риси лідера - «торговця» властиві В.В.Жіріновському. Як «пожежники» через обставини в тому або іншому ступені виступає більшість лідерів.

29. Сущность и типологія политической элиты

В будь-якому суспільстві існує і повинне існувати меншина населення, яке ухвалює найважливіші рішення в суспільстві і править більшістю. Ця меншина, що здійснює функції управління, володіє специфічними особовими особливостями і професійними якостями, що допомагають перебувати при владі і утримувати її. Цей особливий прошарок людей називають правлячою або політичною елітою.

Під політичною елітою можуть розумітися, наприклад, правляча каста, середньовічна аристократія, правлячий клас Нового часу, елітні групи сучасного суспільства. Всі ці прошарки розрізняються за своїм походженням, способам і джерелам рекрутування, способу життя, проте мають і ряд фундаментальних загальних ознак - займають привілейоване положення в суспільстві, мають більш високий рівень життя, а головне - контролюють основні важелі влади.

Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.

Еліти ( в перекладі з французького - «краще», «вибране»):

- представляють в політиці групові інтереси;

- створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження;

- формують мету і перспективи розвитку суспільства;

- ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.

Засновник теорії еліт - В.Парето намагався виявити чинники і передумови динамічної рівноваги суспільства і значення в цьому процесі політичної влади, мотивів політичної поведінки; обгрунтовування ролі еліти виводив з концепції соціальної рівноваги, якої прагне суспільство як система.

Стан рівноваги забезпечується взаємодією безлічі сил, які він назвав елементами. Вони утворюють чотири групи - економічні, соціальні, політичні і інтелектуальні. Особлива увага учений уділяв мотивації людської діяльності. На його думку:

мотивами людської діяльності і двигунами історії є психологічні стимули, які він називав «залишками» - «резидуа»;

«резидуа» - вічні і незмінні основи діяльності людини, що відображають його індивідуальність; вони зводяться до біологічних інстинктів, нелогічних, ірраціональних відчуттів, емоцій;

соціальна рівновага і форма суспільства виявляють сукупну взаємодію людських відчуттів, яки відбиваються в «резидуа».

Тому політика в значній мірі є функція психології. Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільстві, В.Парето:

пояснював різноманіття соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів;

визначав еліту за її природжених психологічних якостей і вважав, що вона складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів щонайвищі здібності в своїй сфері діяльності.

В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;

еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;

розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного:

- «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;

- «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу, роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі і здібні до перетворень правителі;

суспільство, в якому переважають «леви», приречено на застій; суспільство, в якому переважають «лисиці», відрізняється динамічністю розвитку;

поступальність і стабільність в розвитку суспільства можуть бути забезпечений при пропорційній притоці в еліту першої і другої орієнтації.

30. Способы приобритения государственной территории

Сучасне міжнародне право проголошує принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності, що, у свою чергу, забороняють насильницьку зміну державної території. Територія держави недоторканна і не може бути об'єктом військової окупації або інших примусових дій. Не визнаються ніякі територіальні придбання чи інші вигоди, отримані в результаті застосування сили чи погрози силою.

Територія держави може змінюватися, внаслідок:

- поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави, об'єднання двох або декількох держав;

- національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення;

- обміну державними територіями за згодою сторін (так, за Угодою 1954 р. СРСР та Іран обмінялися ділянками своєї території);

- застосування заходів відповідальності за агресію (наприклад, відторгнення Пруссії від Німеччини в 1945 р. і передача Східної Пруссії Польщі та СРСР);

- цесії — укладення відповідного договору стосовно території.

У XX ст. значну роль відігравав принцип самовизначення народів. Його реалізація призвела до масштабних територіальних змін, в результаті яких на політичній карті світу з'явилось безліч нових держав. З огляду на це міжнародне право допускає правомірні способи зміни державної території.

Правомірними способами територіальних змін є:

1. Цесія - це передача частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними (поступка території). Вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи в іншій формі.

2. Плебісцит - це всенародне голосування з питання державної приналежності певній території. Голосування може проводитися як на основі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнародного договору. Плебісцит проводиться частіше для вирішення територіальних питань, а референдум - для прийняття, відміни чи внесення змін у закони, Конституції.

3. Ад'юдикація — підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових або арбітражних органів, чиї рішеннятобов'язкові для сторін (Міжнародний суд ООН).

Неправомірними способами територіальних змін визначають:

дебеляцію - завоювання, захоплення територій за допомогою сили в результаті збройних конфліктів;

анексію - загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій державі або народу, грубе порушення норм міжнародного права.

31. Проблемы политического имиджа

Політичний імідж в сучасних умовах стає настільки важливим чинником, що з ним обов’язково змушені рахуватися політики, які прагнуть здобути владу чи утримати її. Нова політична практика висунула відповідні вимоги перед теорією, у відповідності з якими в практичній політології виник цілий новий напрямок, що одержав назву іміджелогії. Це комплексна дисципліна, що використовує, крім політології, результати й інших наук – соціології, психології, антропології, соціальної психології, дані конкретних соціологічних досліджень, етнографії, історії та інших. Тому знання та досвід фахівців з формування політичного іміджу користуються великим попитом серед політичних партій та їх лідерів, інших акторів політичного ринку.

Дослідники зазначають, що стосовно будь-якого політика, як і організації, можна говорити про кілька типів іміджів:

- дзеркальний (суб'єктивний), тобто образ політика у власних очах. Це те, що думає політик про самого себе;

- модельований бажаний імідж-образ, який команда політика намагається закріпити у суспільній свідомості;

- негативний імідж, що створюється опонентами;

- поточний імідж, позитивний чи негативний образ, який складається у суспільній свідомості як стихійно, так і в силу застосування спеціальних технологій.

Іміджева стратегія спирається на певні закономірності, які можна виділити в етапи формування політичного іміджу, кожен з яких має власні методи здійснення.

Політичний імідж держави – явище багатокомпонентне, складне за структурою. Сучасні дослідження з політології, соціології та політичної іміджелогії дають змогу виокремити такі структурні компоненти феномену:

• суб’єктивні – імідж політичного лідера, імідж політичної еліти, імідж політичних інститутів влади, імідж політичних партій, що перебувають при владі, та опозиційних, імідж збройних сил, імідж дипломатів;

• об’єктивні – імідж політичного режиму, імідж рівня демократії, імідж соціально-економічного розвитку, імідж законодавчих і судово-виконавчих стосунків, імідж релігійних стосунків, імідж зовнішньополітичних акцій;

• часові – культурно-історичні факти, сучасні політичні події, політичні прогнози;

• комунікативні – модель іміджу, канали трансляції та тиражування, реципієнти.

Проблемним питанням, з погляду теорії та практики, є співіснування обох політичних іміджів держави – внутрішнього та зовнішнього. Звичайно, що ідеальним варіантом є співіснування обох позитивних іміджів, коли соціальні цінності певної країни відповідають системі світових цінностей – таких, як «свобода людини», «мир у всьому світі», «свобода слова та совісті», «національний суверенітет». (Саме на цьому ґрунтуються зовнішній та внутрішній політичні іміджі США.) Проте на практиці досягнути цього ідеального стану досить важко. Країни мусульманського Сходу частіше віддають перевагу створенню сильного внутрішнього іміджу як запоруці внутрішньої політичної стабільності. Однак видається, що процеси всебічної глобалізації, найімовірніше, змусять усі держави світу зосередити першочергову увагу саме на створенні та підтримуванні свого привабливого зовнішнього іміджу.

Близькою до проблеми іміджу політичного лідера в структурі ПІД є проблема іміджу політичної еліти, іміджу партій, що перебувають при владі, та опозиції. Усі ці компоненти є складовими формування й політичного іміджу держави.