История международных отношений

1.       Європейські війни кінця 50-70-х років 19 століття

Кримська війна (1753 – 1756 рр.) призвела до остаточного розпаду Священного союзу, крім того, завдала відчутного удару європейському порядку, встановленому Віденським конгресом. Виступ кількох провідних учасників «Європейського концерту» проти іншого – Росії. Свідчив про початок нової епохи, коли цільності, моральної єдності європейських монархів сприяли збереження встановлення міжнародного порядку. Поступаються місцем новим пріоритетам та засобам досягнення політичних цілей. Серед яких основним є сила держави. З цього моменту починається певний хаос у європейській політиці наслідком якого стали кілька наступних війн між великими державами. Ці війни помітно змінили політичну карту континенту і спричинили до нової конфігурації європейської рівноваги. Серед їх учасників не було лише двох великих держав – Англії та Росії. Англія саме вступила в період так званої «блискучої ізоляції». В основу якої покладено принцип відмови від тривалих політичних союзів з іншими державами, що давало змогу втримуватися від союзницьких забов’язань і зберігати свободу дій в складних політичних ситуаціях. Росія після катастрофічної поразки в Кримській війні тимчасово відійшла у тінь європейської політики. Одже, основними учасниками європейських воєн після кримського двадцятиліття стали Австрія, Франція та Пруссія.

Першою в 1859 році вибухнула війна Австрії проти Сардинського королівства (П’ємонту) на його боці негайно виступив французький імператор Наполеон 3, який власне і спровокував цю війну, бажаючи витіснення Австрії з Апеннінського півострова, та заміни її впливу в Італії на французький. Сардинський король Віктор-Імануїл 2, в свою чергу претендував на Ломбардію та Венецію, які Віденський конгрес включив до складу Австрійської імперії.  Швидкоплинна війна закінчилася поразкою австрійської армії та переходом Ломбардії під владу сардинського монарха. Внесок Франції у перемогу було оцінено передачею їй Савойї та Ніцци. Проте найважливіше і доволі несподіване для всіх учасників конфлікту і загалом усієї Європи біли пробуджені революційні повстанські рухи в Тоскані, Парні, Модемі та інших італійських державах з подальшим приєднанням їх до Сардинського королівства (1760 р.) Невдовзі об’єднавши процес поширився на Сицилію та Неаполь, і завершився утворенням єдиного Італійського королівства на чолі з Віктором-Імануїлом 2 (1761 р.)

Поява на політичній карті Європи нової великої держави внесла зміни у загальну розстановку сил на континенті, і помітно вплинула на подальший перебіг подій. Особливо стривожені були Австрія, під владою якої залишалася Венеція, і Священний Престол, що зберігав свою юрисдикцію над Римом спираючись на розташовані у ньому французькі війська. Було зрозуміло, що без Венеції та Риму процес об’єднання Італії був не завершений, а відтак попереду чекали нові війни.

Наступна війна в Європі розпочалася на Балтійському узбережжі в Данії. Її «творцем» був видатний державний діяч прем’єр-міністр Пруссії Отто фон Бісмарк. Ця війна стала першим кроком у реалізації його стратегічного плану витіснення Австрії із союзу німецьких держав, і об’єднання Німеччини під проводом Пруссії. Приводом до війни стало питання про права датського короля Крістіана 9, на з’єднанні з його королівством німецькомовні герцогства Шлезвіг і Гольштейн. Виступаючи проти Данії Бісмарк позиціонував Пруссію як «визволителя німецьких братів», що мало надалі сприяти об’єднанню всіх німецьких держав під прапором Вільгельма 1. Залишалося нейтралізувати можливе невдоволення Австрії самостійними діями Пруссії, що і було зроблено шляхом запрошення Австрії до конфлікту з Данією. Відмовитися від такої пропозиції австрійський імператор Франц-Йосип не міг. Розуміючи, що одноосібне визволення Пруссією німецьких братів Шлезвігу та Гольштейну забезпечить саме їй роль провідника процесу об’єднання Німеччини.

У січні 1864 року Пруссія та Австрія розпочали війну проти маленької Данії, яка вже через чотири місяці змушена була скласти зброю перед загарбниками. Втративши герцогства Шлезвіг, Гольштейн та Лауенбург, останнє відійшло до Пруссії, а для двох інших Бісмарк винайшов дивовижну формулу «спільної власності, але окремого управління обома переможцями». Така двозначність мала призвести до наступної війни між Пруссією та Австрією.

Готуючись до війни Бісмарк уклав союзний договір з королем Віктором-Імануїлом 2, який був невдоволений не бажанням австрійського двору передати Італії Венецію. Війна, яку у червні 1866 року розпочали Пруссія та Італія, швидко завершилася поразкою австрійської армії, та підписанням мирного договору. За його умовами, Австрія відмовлялася на користь Пруссії від своїх прав на Шлезвіг та Гольштейн, а на користь Італії від Венеції.

Проте, найважливішим результатом війни, стала ліквідація створеного Віденським конгресом Німецького союзу, та утворення нового об’єднання – Північно-німецького союзу, але без Австрії. Лідером цього союзу стала Пруссія. За межами нового об’єднання залишились лише кілька південно-німецьких монархів – Баварія, Бадан, Вюртемберг та Гессен. Суто номінальне лідерство Відня змінювалося безумовним диктатом Берліна з яким ці чотири держави змушені були укласти військові угоди. Ще більшу тривогу надзвичайне звеличення Пруссії викликало у Франції на кордонах якої з’явилася могутня держава, яка не приховувала прагнень подальшої експансії. Відчуття неминучості війни між Францією та Пруссією стало очевидним, це чудово усвідомлював і Бісмарк, оскільки хотів реалізувати свій генеральний план – об’єднання всіх німецьких держав під егідою Пруссії – вдасться лише здолавши протидію Франції.

У липні 1870 року Франція розпочала війну проти Пруссії, але вже першого вересня зазнала ніщивної поразки під містом Седан під час якої в полон потрапив імператор. Седанська катастрофа призвела до падіння імперії та встановлення республіки у Франції. Її уряд змушений був підписати принизливий Франкфуртський мир (1881 р.) відмовившись на користь Німеччини від Ельзасу та Лотарингії. Ще більш значущим результатом франко-прусської війни стало приєднання до північно-німецького союзу чотирьох держав та перетворення його на імперію (1871) на чолі з Вільгельмом 1.

Скористався від складного становища Франції італійський король Віктор-Імануїл 2. Після виведення французького гарнізону з Риму його війська окупували територію держави Святого Престолу і її було приєднано до Італійського королівства столицею якого став Рим (1871 рік). Об’єднання Італії практично завершилося.

Проте ці зміни на політичній карті континенту не були останніми у 19 столітті. Європу чекала ще одна війна, цього разу на Балканах, де розгорталася національна визвольна боротьба проти османського панування. Все почалося з повстання 1875 року у Боснії та Герцеговині.

У квітні 1876 року вибухнуло повстання в Болгарії. Нечувана жорстокість Османської армії під час його придушення призвела до виступу проти Туреччини Сербії та Чорногорії, а в квітні 1877 року Росії. Після кількох перемог її армія наблизилася до Стамбула. Виникла реальна загроза встановлення російського контролю над протоками. «Європейський концерт» почав діяти і в червні 1878 року у Берлині зібрався дипломатичний конгрес, покликаний комплексно врегулювати політичну ситуацію на Балканах та російсько-турецькі відносини. Конгрес відкинув більшість домагань Росії погодившись лише на передачу їй частини Бессарабії, та кількох фортець на Кавказі. Було визнано незалежність Румунії, Сербії та Чорногорії. Найважливішим стало рішення про утворення в межах Османської імперії Болгарського князівства з широкою автономією.

Задоволено було і претензію Австро-Угорщини на перехід під її управління Боснії та Герцеговини, які лише формально залишалися під зверхністю султану, хоча це рішення було підставою до нового конфлікту – айстро-сербського, розгортання якого спровокувало Першу світову війну.

2.      Вплив європейських революцій 1848-1849 років на міжнародні відносини

У 1848 р. по Європі прокотилася потужна хвиля революційних виступів, що породили цілу серію нових конфліктів у сфері міжнародних відносин.
Початок революціям 1848 року поклала Франція. 22 лютого в Парижі почалися революційні виступи, а вже в березні вони розгорнулися в Австрійській імперії, Пруссії, в усіх містах Німецького союзу. У Франції була повалена монархія і оголошена республіка. 14 березня 1848 р. вийшов маніфест Миколи I, спрямований проти західноєвропейських революціонерів. Також Росія розірвала дипломатичні відносини з Францією. У тому ж році президентом французької республіки був обраний Луї Наполеон. Але республіканський лад в країні протримався всього чотири роки і Францій знову стала імперією. Проте ці процеси не допомогли нормалізувати двосторонні відносини між імперіями.
У березні 1848 м. Шлезвиг і Гольштейн спробували відокремитися від Данії. Пруссія спробувала створити під своєю егідою унію північнонімецьких держав, що визвало різкі розбіжності в стані великих держав. Хоча досягти поставленої мети Пруссії не вдалося, питання про об`єднання Німеччину робилося усе більш гострим.
Ситуація в центрі Європи різко ускладнилася внаслідок того, що в різних частинах Австрійської імперії спалахнула революція, що поставила цю держава на грань розпаду. Від цього її врятувала тільки допомога, яку зробив австр. імператорові Францу Йосипу російський цар. Послані ним війська допомогли подавити виступи угорців, які прагнули до створення самостійної держави.
Весною 1848г. у Познані готувалося польське повстання. Прусський король благав Миколу I просунути свої війська до меж Прусської Познані для спільного пригнічення польського руху. У польських губерніях Росії цар зосередив армію в 420 тисяч чоловік, і всяка спроба повстання стала там неможливою. Повстання охопило тільки Познань і було швидко пригнічено прусськими військами. Це сприяло поліпшенню стосунків між царською Росією і Пруссією. Уряди Англії і Франції відкидали всяку думку про підтримку повстанців, хоча європейська громадська думка була на стороні борців проти тиранії. Але державні інтереси провідних європейських держав лежали абсолютно в іншій площині.
В результаті клубок протиріч в центрі Європи ще більше заплутався.
Ситуація ускладнилася також тим, що в цей період сталося посилення доцентрових тенденцій у рамках німецьких держав, показником чого являється той факт, що в березні 1848 м. Шлезвиг і Гольштейн спробували відокремитися від Данії, а Пруссія спробувала створити під своєю егідою унію північнонімецьких держав, що викликало різку протидію в стані великих держав. Особливо різко проти унії виступила Австрія.
Головний підсумок революційних подій 1848-1849 рр. в німецьких землях - невдача революційного варіанту об'єднання Німеччини. Тому причиною стали слабкість німецького демократичного руху, і що особливо важливе - позиції провідних держав, яким об'єднана Німеччина була не потрібна, оскільки в її особі вони б отримали серйозного конкурента.
Нарешті, різко ускладнилася ситуація в Північній Италії, де, з одного боку, росло прагнення до створення самостійної італійської держави, а з іншою, різко загострилися франко-австрійське протиріччя, викликане прагненням обох держав зміцнити свої позиції в цьому регіоні. Епоха боротьби за об'єднання Італії дістала в історіографії назву Рісорджименто ("відродження").
В ході їх в італійських землях були проведені грандіозні економічні, соціальні і політичні перетворення буржуазного характеру.

В результаті усіх цих колізій ситуація в Європі помітно змінилася. Націоналізм ставав чинником міжнародних відносин, який неможливо було ігнорувати. Потужний імпульс отримала ідея створення національних держав. У Німеччині, Італії, на Балканах вона перейшла в практичну площину. Економічна і політична роздробленість (різні системи заходів, вагів і монет, митні бар'єри, правова нерозбериха) в цих країнах була головним гальмом громадського розвитку. Тільки сильна єдина держава могла забезпечити сприятливі умови для розвитку капіталізму усередині країни і захистити інтереси національного капіталу поза нею. І там і там об'єднання було покликане завершити процес складання нації, сприяти розквіту національної культури.

3.      Умови та наслідки Паризького мирного конгресу(1856р.)
Паризькиймирнийдоговір (трактат) — мирнийдоговір, що завершив Кримськувійну 1853—1856 рр. Йогообговорення проходило на конгресі, щовідкрився 13 (25) лютого 1856 року у столиціФранції. Підписаний в Парижі 18 (30 березня) на заключномузасіданніконгресу держав представниками Росії (А. Ф. Орлов, П. І. Бруно), Франції (А. Валевської, Ф. Буркене),Великобританії (Г. Кларендон, Г. Каулі) , Туреччини (Алі-паша, Джеміль-бей), Австрії (К. Буоль, І. Гюбнер), Прусії (О. Мантейфель, М. Гарцфельдт), Сардинії (К. Кавур, С. Вілламаріна).ПоразкаРосії у війні привело до серйозногообмеженняїї прав й інтересів. Однаквикористовуючипротиріччяміжпереможцями та їхускладнення у зв’язку з великими втратамипід Севастополем, російськадипломатіядомогласяпом’якшення умов миру.

Основніположення
Чорне море оголошувалосянейтральниміз забороною Росії та Туреччинимати там військовий флот і арсенали. Проголошувалась свобода плавання по Дунаю під контролем міжнароднихкомісій. В той же час територіальнівтратиРосіїбулимінімальні — вона передавала Молдавії гирлоДунаю та частинаПівденної Бессарабії і таким чином, вона перестала безпосередньомежувати з Туреччиною в Європі. ТакожРосіяповерталаТуреччині Карс в обмін на Севастополь та іншікримськіміста, зайняті союзниками. Росіявідмовляласявід протекторату над Валахією, Молдавією іСербією.
Держави, зобов’язуючись не втручатися у справиТуреччини, гарантувалиавтономію Сербії, Молдови та Валахії в рамках Османськоїімперії. ОднакфактичноокрімКарсуТуреччина мало щоотримувала.

Конвенції
До договору додавалися 3 конвенції. Перша підтверджувала Лондонськуконвенцію 1841 про закриттячорноморських проток Босфору і Дарданеллівдляіноземнихвійськовихкораблів у мирний час. Друга конвенціявстановлювала число легких військових суден Росії та Туреччини на Чорномуморі для вартовоїслужби та третя зобов’язувалаРосію не споруджувативійськовихукріплень на Аландських островах у Балтійськомуморі).

Наслідки
Паризькиймирнийдоговір 1856 року повністюзмінивміжнародну обстановку в Європі, знищившиєвропейську систему, щоспиралася на віденськітрактати 1815 року. Він послабив позиції царизму в Європі та на БлизькомуСході та призвів до подальшогозагострення Східногопитання. У 1859—1862 роках Молдавія та Валахія, за підтримкиРосії та Франції, об’єдналися в румунську державу. Цебуловідхиленнямвід умов миру, яке, однак, не викликалозапереченьзахідних держав.
У 1870—1871 рокахРосіявідмовиласявизнаватистатті договору, якізаборонялиїймати на Чорномуморівійськовий флот і арсенали, тожзахіднідержавизмушенібуливизнатиновеположення речей. Так булипідписані Циркуляри Горчакова та Лондонськаконвенція 1871 року. Перемога Росіїв Російсько-турецькійвійні 1877—1878 років викликалазаміну миру Берлінським трактатом, прийнятим на Берлінськомуконгресі 1878 року.

4. Східне питання

Ледве вляглася франко-німецька військова тривога , як у тому ж 1875 загострилася і інша кардинальна проблема міжнародної політики - близькосхідне питання . Розпочалася східна криза . Вона тривала з 1875 по 1878.

Влітку 1875 спочатку в Герцеговині , а потім і в Боснії відбулося повстання християнського населення проти феодально-абсолютистського гніту турків. Повстанці зустріли гаряче співчуття у Сербії та Чорногорії , які прагнули завершити національне об'єднання південного слов'янства.

Сербський національне рух був спрямований в першу чергу проти Туреччини. Але він представляв небезпеку і для Австро-Угорщини. Під скіпетром Габсбургів жили мільйони південних слов'ян. Кожен успіх у справі національного визволення південного слов'янства від гніту Туреччини означав наближення того дня , коли повинно було відбутися і звільнення пригноблених народів Австро-Угорщини. Німецькі та угорські елементи Австро-Угорщини були найлютішими ворогами слов'янської свободи. Пануючи над великими територіями із слов'янським і румунським населенням , мадярське дворянство у разі урочистості слов'янської справи ризикувало втратити більшу частину своїх земель, багатства і влади. Німецька буржуазія Австрії в цілому трималася в слов'янському питанні тієї ж позиції, що і мадяри.

Щоб запобігти звільнення слов'янських народів, австро-угорський уряд під впливом німецької буржуазії і мадярського дворянства прагнув підтримувати цілісність Оттоманської імперії і гальмувати звільнення з-під її ярма як південних слов'ян, так і румунів. Навпаки, Росія протегувала слов'янський національний рух. Таким чином, вона виявлялася головним супротивником Австро-Угорщини, а російський вплив на Балканах – найважливішою перешкодою для успіху німецько-мадярської політики.

Втім, борючись проти слов'янської свободи і російського впливу на Балканах, ні мадярське дворянство, ні німецька буржуазія в Австрії не прагнули в ті часи до приєднання балканських областей. Мадяри побоювалися всякого посилення слов'янського елементу в монархії Габсбургів. «Мадярська тура переповнена багатством , - зауважив одного разу Андраші, - всякий новий вантаж, будь то золото, будь то бруд, може її тільки перекинути ».

Коли почалося герцеговинське повстання, Андраші заявив Порті, що розглядає його як внутрішню турецьку справу. Тому він не має наміру ні втручатися в нього, ні чим-небудь утрудняти військові заходи турків проти повстанців.

Проте утриматися на цій позиції Андраші не вдалося. В Австрії були впливові елементи, які розраховували інакше вирішити південнослов'янське питання: вони думали включити південнослов'янські області західної половини Балкан до складу Габсбургської держави, почавши з захоплення Боснії і Герцеговини. Таким чином, разом з Австрією та Угорщиною ці області увійшли б як третя складова частина в монархію Габсбургів. З дуалістичної держави Австро-Угорщина перетворилася б на «триалістичну» державу. Заміна дуалізму тріалізмом мала послабити в імперії вплив мадярів. Прихильники цієї програми на відміну від мадярів і від німецької буржуазії готові були погодитися на те, щоб східну частину Балкан отримала Росія. З нею вони рекомендували укласти полюбовну угоду. На такій точці зору стояли військові, клерикальні і феодальні кола австрійської половини Австро-Угорщини.

Імператору Францу-Йосифу дуже хотілося хоча б чим-небудь компенсувати себе за втрати, понесені в Італії та Німеччині. Тому він з великим співчуттям прислухався до голосу аннексіоністов. Ці політики енергійно заохочували антитурецький рух в Боснії і Герцеговині. Навесні 1875 вони організували подорож Франца-Йосифа в Далмацію. Під час цієї поїздки імператор приймав представників герцеговинського католицького духовенства , які вітали його як захисника християн від мусульманського ярма. Ця поїздка разом з хорватсько-католицької агітацією в чималій мірі сприяла тому, що герцеговинці зважилися на повстання.

Російський уряд також вважав за необхідне надати допомогу повсталим слов'янам. Він сподівався таким шляхом відновити серед них свій престиж , підірваний поразкою в Кримській війні. Однак російський уряд аж ніяк не бажав затівати серйозний конфлікт з Австро-Угорщиною.

Прагнучи підтримати авторитет Росії серед слов'ян і при цьому не посваритися з Австро-Угорщиною, Горчаков вирішив проводити втручання в балканські справи в контакті з цією державою. Така політика відповідала і принципам угоди трьох імператорів.

У серпні 1875 Горчаков заявив у Відні про необхідність спільного втручання в турецько-герцеговинскі відносини. Він висловив думку, що повсталим провінціям потрібно надати автономію на зразок тієї, якою користується Румунія, інакше кажучи, близьку до повної незалежності.

Створення ще одного південнослов'янського князівства аж ніяк не посміхалося Австро-Угорщини. Від нової держави потрібно було чекати встановлення найтіснішого співробітництва з Сербією і Чорногорією. Таким чином, звільнення Боснії і Герцеговини могло з'явитися першим кроком до утворення «Великої Сербії». Проте Андраші погодився на спільний виступ. Він не бажав передавати герцеговинську справу в руки однієї Росії; більше того, він вважав за потрібне дещо зробити на користь повстанців, щоб попередити втручання Сербії. Але при цьому Андраші мав намір обмежитися самими мінімальними заходами. Зрештою він домігся значного звуження первісної російської програми. Опіка християнам звелася до плану адміністративних реформ, яких держави повинні були вимагати у султана.

30 грудня 1875 Андраші вручив урядам усіх держав, які підписали Паризький трактат 1856 р., Ноту, яка викладала проект реформ в Боснії і Герцеговині. Нота запрошувала до спільних дій з метою добитися прийняття цієї програми як Портою, так і повстанцями.

Всі держави виявили свою згоду з пропозиціями Андраші. Однак, погоджуючись з його програмою, Росія вкладала в неї свій власний сенс . Андраші у вимозі реформи вбачав шлях до відновлення влади султана; навпаки, Горчаков бачив у реформах крок до майбутньої автономії, а потім і до незалежності повсталих областей.

31 січня 1876 проект Андраші у формі окремих нот був переданий Порті послами всіх держав, що підписали Паризький трактат.

Порта прийняла "рада" держав і дала свою згоду на введення реформ, запропонованих в ноті Андраші. Але вожді повстанців, відчувши ворожий їм характер австро-угорського проекту , рішуче його відкинули. Вони заявили, що не можуть скласти зброю, поки турецькі війська не будуть виведені з повсталих областей і поки з боку Порти є одна лише голослівна обіцянка, без реальних гарантій з боку держав. Вони висунули і ряд інших умов. Таким чином, дипломатичне підприємство Андраші зазнало аварії.

Тоді на сцену знову виступила російська дипломатія. Горчаков запропонував Андраші і Бісмарку влаштувати в Берліні побачення трьох міністрів, приурочивши його до майбутнього візиту царя.

Пропозицію Горчакова було прийнято. У травні 1876 зустріч відбулася. Вона збіглася з відставкою великого візира Махмуд -Недіма-Паші. Махмуд був провідником російського впливу; його падіння означало, що Туреччина схиляється на бік Англії. Зрозуміло, така зміна курсу турецької політики не могла не відбитися на ставленні російського уряду до Туреччини.

Привезений Горчаковим в Берлін план розв'язання східного питання докорінно відрізнявся від ноти Андраші. Горчаков вимагав вже не реформ, а автономії для окремих слов'янських областей Балканського півострова; він передбачав надання і Росії та Австро-Угорщини мандатів на пристрій такого управління.

Проект Горчакова був явно неприйнятний для Андраші. Австрійський міністр не допускав і думки, щоб справа визволення слов'янства увінчалася успіхом, а вплив Росії переміг хоча б над частиною Балкан. Андраші вирішив провалити Горчаківскій план. Він не відкинув його відкрито. Звеличуючи записку Горчакова як шедевр дипломатичного мистецтва, Андраші вніс до неї стільки поправок, що вона зовсім втратила свій первісний характер і перетворилася на розширену ноту самого Андраші від 30 грудня 1875. Новим у порівнянні з цією нотою було лише те, що тепер намічалася деяка подоба тих гарантій, яких вимагали повстанці. Остаточно узгоджена пропозиція трьох урядів, названа «Берлінським меморандумом», полягала зазначенням, що, якщо намічені в ньому кроки не дадуть належних результатів, три імператорських двори домовляться про прийняття «дієвих заходів з метою запобігання подальшого розвитку зла».

Берлінський меморандум був прийнятий трьома державами 13 травня.

На другий же день англійський , французький та італійський посли були запрошені до німецького канцлера; тут вони застали Андраші і Горчакова. На цій нараді російський канцлер заявив, що Порта не провела жодної з обіцяних нею реформ. Мета трьох імператорських дворів полягає в збереженні цілісності Оттоманської імперії; проте це обумовлюється полегшенням долі християн, інакше кажучи, «поліпшеними статус-кво. Таким був новий дипломатичний термін, яким Горчаков висловив основну ідею Берлінського меморандуму.

Франція та Італія відповіли, що вони згодні з програмою трьох імператорів. Але англійський уряд в особі Дізраелі висловилося проти нового втручання в турецькі справи. Англія не бажала допустити ні утвердження Росії в протоках, ні посилення російського впливу на Балканах; для керівників британської зовнішньої політики Балкани були плацдармом, звідки можна погрожувати Константинополю. Якраз в цей час Дізраелі підготовляв цілий ряд заходів по розширенню і зміцненню британського панування над Індією. Він замишляв підпорядкування Белуджистана та Афганістану; з іншого боку, він вже приступив до оволодіння Суецьким каналом і встановлення англійського панування в східній частині Середземного моря. Після відкриття Суецького каналу (1869 р.) через Середземне море пролягали основні комунікаційні лінії Британської імперії. Цим лініям міг загрожувати французький флот. З переходом же проток в руки Росії  або за наявності російсько-турецького союзу в Середземному морі могла б з'явитися і російська ескадра. Зважаючи на це англійське уряд прагнув підпорядкувати своєму контролю не тільки Єгипет, але і Туреччину. До цього приєднувалося і ще одне міркування. У разі конфлікту через Балкан Англія могла розраховувати на Туреччину і на Австро-Угорщину . Ось чому для Англії було незрівнянно вигідніше розв'язати боротьбу з Росією не в Середній Азії, де вона одна стояла обличчям до обличчя з Росією, а на Близькому Сході.

5. Константинопольская конференция

31 серпня 1876 на турецький престол вступив султан Абдул-Гамід II, майбутній «кривавий султан», що прославився вірменською різаниною. Це була людина жорстока і боягузлива. У той же час він вирізнявся надзвичайною хитрістю: ніхто краще за нього не вмів грати на суперництві великих держав. Не зумівши домовитися про умови миру на Балканах держави з ініціативи Росії знову зажадали у Порти, щоб вона негайно, не чекаючи, поки вони зіткнуться одна з одною, уклала перемир'я з Сербією. На цей виступ «європейського концерту» турецька дипломатія відповіла своєрідним маневром. 10 жовтня Порта не тільки погодилася надати Сербії перемир'я, але і висловила готовність забезпечити його відразу на термін у 5 - 6 місяців. Це виглядало вкрай миролюбно, на ділі ж означало тривалу окупацію сербської території і затягування переговорів про мир у розрахунку, що обстановка може змінитися у сприятливому для Порти сенсі. Росія порадила Сербії відмовитися від настільки тривалого перемир'я. Тоді турки, заохочувані Англією, відновили наступ. Серби зазнали нової поразки; положення Сербії стало критичним. Зважаючи на це 31 жовтня російський уряд вручив Порті ультиматум з вимогою негайно укласти перемир'я строком на 4 або 6 тижнів. Для відповіді давався 48 - годинний термін. При цьому вказувалося, що у разі відхилення російських вимог послідує розрив дипломатичних відносин Росії з Туреччиною. Одночасно Росія провела часткову мобілізацію - всього до 20 дивізій. Налякана Порта поспішила прийняти пред'явлені їй вимоги.

Після досягнутого успіху російська дипломатія зробила ще одну спробу вирішити без війни балканське питання. Наприкінці жовтня і на початку листопада в розмовах між англійським послом лордом Лофтус , Горчаковим і царем в Лівадії була висунута думка про скликання міжнародної конференції; у разі її зриву російський уряд заздалегідь залишав за собою свободу дій. Цар при цьому запевнив Лофтус, що Росія не прагне до захоплення Константинополя. Проти конференції не заперечували і інші учасники Паризького трактату. Конференція мала відбутися в Константинополі. Уповноваженим Росії був призначений граф Ігнатьєв. Від Англії на конференцію прибув лорд Солсбері, який займав в кабінеті Биконсфильда пост міністра у справах Індії. Солсбері вважався представником помірного угруповання кабінету, схильного до угоди з Росією. Після прибуття в Константинополь Солсбері відразу ж встановив контакт з Ігнатьєвим .

Конференція відкрилася 11 грудня 1876. Ігнатьєв грав на ній керівну роль. Представники держав зійшлися на проекті автономії для Боснії, Герцеговини та Болгарії; остання на догоду австрійцям була розділена в меридіональному напрямку на східну і західну. Росія відмовлялася від військової окупації цих територій; за введенням автономного устрою в кожній провінції повинен був спостерігати комісар, призначений усіма великими державами.

Але в день, коли конференція готувалася офіційно оголосити своє рішення, султан, з благословення англійського посла Еліота проробив приголомшуючий маневр. Насамперед він призначив великим візиром Мітха-Пашу , прихильника конституційного правління. Незабаром після цього, 23 грудня, відбулося заключне засідання конференції; на нього в перший раз були допущені представники турецького уряду. Раптово під час засідання його учасники були приголомшені артилерійськими салютами. Здивовані делегати не встигли отямитися, як турецький представник, міністр закордонних справ Саффет-Паша, піднявся зі свого крісла. «Великий акт, - урочисто проголосив Паша, - який здійснився в цей момент, змінив форму правління, що існувала протягом 600 років: проголошена конституція, якої його величність султан ощасливив свою імперію». Праці конференції були оголошені Саффет абсолютно зайвими: адже конституція вже дарує всі необхідні реформи. На цій підставі Туреччина відхиляє рішення конференції. Англійський посол Елліот був душею розіграної комедії; з ним Біконсфільд вів особисту переписку через голову лорда Солсбері і свого міністра закордонних справ. Російський делегат запропонував силою примусити Туреччину прийняти рішення держав. Але Солсбері отримав з Лондона категоричний припис відхилити всякий тиск на Туреччину.

Конференція перебувала в крайньому збентеженні . Від погроз вона перейшла до прохань; Порті було запропоновано прийняти її проект хоча б в урізаному вигляді. Але явна слабкість держав лише розохочує турків. Порта вдруге відкинула пропозиції конференції . Щоб хоч якось «врятувати обличчя», держави відповіли відкликанням своїх послів з Константинополя. Цей крок, проте, не означав розриву дипломатичних відносин: в турецькій столиці полишені повірені в справах. Таким чином, вся демонстрація виявилася холостим пострілом. Бісмарк радив російським почати війну проти Туреччини. Він рекомендував їм при цьому не церемонитися з Румунією і обіцяв посприяти досягненню полюбовної угоди з віденським кабінетом.

6. Позиції великих держав

Позиція великих держав на початкових етапах Східної кризи ( 1875-77рр.)
АВСТРО-УГОРЩИНА, будучи "клаптевою монархією", продемонструвала вкрай неоднозначне
відношення до антитурецького повстання. З одного боку, угорське дворянство, займаючи традиційно
украй антислов'янську позицію, вважало за краще б, щоб повстання було потоплене в крові, а Стамбул
відновив би статус-кво, бо успіх турецьких слов'ян (зрозуміло) послужив би сигналом для активізації
слов'ян австро-угорських. В той же час впливові кола чеської і (частково) німецької буржуазії, що
виступали за трансформацію двоєдиної монархії в триєдину, вважали, що подальше розширення
Австрії за рахунок турецьких володінь може розширити сферу впливу Відня на Балканах. Адже, як
відомо, багато хто з балканських держав, що завоювали незалежність, потрапив в економічну сферу
впливу Відня
У РОСІЇ, як відомо, були дуже сильні настрої панславістів; бажання допомогти "братикам-слов'янам"
були поширені в різних кругах товариства - від вищого петербурзького світу і двору і до трудового
люду. Російська Імперія знаходилася на роздоріжжі: Великі Реформи 1860-х рр. виразно виявили свою
половинчатість, і передусім Селянська реформа. Потрібне було щось робити: або рухати реформи далі,
ризикуючи накликати на себе невдоволення дуже впливових реакційних крепостнических кіл - або
проводити політику контрреформ (що згодом і зробив Олександр III). Уряд же його батька, Олександра
II, так і не зміг обрати певний курс у внутрішній політиці - і тому бачило вихід в "маленькій звитяжній
війні", яка розрядила б громадське невдоволення і згуртувало б товариство навколо престолу.
ФРАНЦІЯ в той період наполегливо шукала вихід із зовнішньополітичної ізоляції, в якій Париж
виявився після поразки у війні з Пруссією (1870-1871). В той же час якраз в 1875 р. різко загострилися
франко-британские відносини, після того, як 26 листопада стало відомо, що Лондон за 100 млн.
франків придбав 177 тис. акцій Суецького каналу, що знаходилися раніше у власності єгипетського
хедива. Ця угода, здійснена в найсуворішій таємниці, не могла не зачепити Францію. У цих умовах
Париж був схильний підтримати в черговій східній кризі, що почалася, швидше, не Лондон, а Санкт-
Петербург.
У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ у влади знаходився тоді уряд Бенджамина Дизраэли. Вказував, що "балканську
здобич" повинні розділити Австрія і Росія. "Константинополь з відповідним районом має бути
нейтралізований і перетворений на вільний порт під захистом і опікою Англії за прикладом Іонічних
островів".НАРЕШТІ, НІМЕЧЧИНА не мала у той час безпосередніх інтересів на Балканах зокрема і на
Близькому Сході взагалі. Проте в конфлікті, що почався, роль Берліна була величезною. Ця криза
відкривала перед німецькою дипломатією великі можливості. Бисмарк бачив своє завдання в тому, щоб
: 1) максимально посварити Росію і Англію; 2) запобігти зближенню Росії і Франції; 3) уникнути
конфлікту між Австрією і Росією. Ось чому в ході східної кризи 1875-1877 рр. він, з одного боку,
всіляко під'юджував Петербург до війни проти Туреччини, а з іншої - рішуче попередив царський уряд
про те, що Берлін не допустить розгрому Австрії

7. Російсько-турецька війна 

На відхилення Туреччиною Лондонського протоколу Росія на другий же день ( 13 квітня 1877 ) відповіла мобілізацією ще 7 дивізій. Цар виїхав до Кишинева, де знаходилася ставка верховного головнокомандувача. Там 24 квітня 1877 ним було підписано маніфест про оголошення війни Туреччині . Активні військові дії на балканському театрі почалися , однак, тільки в кінці червня.

У Биконсфильда була думка відповісти на оголошення Росією війни окупацією Дарданелл . Але такий план не зустрів співчуття ряду впливових членів англійського кабінету. Англія обмежилася тим , що 6 травня Дербі вручив Шувалову ноту. У ній повідомлялося , що Англія не може допустити , по-перше , блокади Росією Суецького каналу , по-друге , окупації Єгипту , хоча б тільки на час війни , по-третє , захоплення Константинополя і зміни статусу проток .

Російський посол в Лондоні вирішив , що Англія збирається вступити у війну. Він так стривожився , що негайно помчав до Петербурга , щоб доповісти там про крайню серйозність становища.

Російський уряд, щойно розпочавши війну , вже подумувало , як би швидше її закінчити на скільки-небудь прийнятних умовах. Воно поспішило заспокоїти англійців щодо Єгипту і Суеца .

Що стосується Константинополя і проток , то це питання петербурзький кабінет оголошував проблемою загальноєвропейської . Іншими словами , Росія зобов'язувалася не вирішувати його одноосібно.

Російський канцлер не обмежився вищенаведеними запевненнями . Він доручив Шувалову заявити , що Росія готова укласти мир на помірних умовах; нехай тільки турки запитають його раніше , ніж російські армії перейдуть Балканський хребет . Пропозиції російської уряду представлялися скромнішими , ніж навіть останній варіант вимог Константинопольської конференції . Так , наприклад , конференція припускала, що Болгарія буде сягати на південь майже до Адріанополя і за Родопські гори ; тепер Росія готова була обмежитися автономією частині Болгарії , на північ від Балканського хребта . Для себе , у разі швидкого укладення миру , Росія готова була задовольнитися поверненням південно-західній Бессарабії і поступкою їй Батума . 8 червня 1877 Шувалов повідомив цю мирну програму лорда Дербі .

Британський уряд відкинуло російські пропозиції . Воно визнало їх неприйнятними в питанні про Константинополь і протоках . Справа в тому , що Горчаков попередив англійців про можливість тимчасового заняття зони проток російськими військами , якщо по ходу військових дій це виявиться необхідним. На це англійська дипломатія ніяк не вважала за можливе погодитися .

Ще 19 травня 1877 Дербі почав переговори з Австро- Угорщиною про спільне відсічі Росії . Англія повинна була послати свій флот у протоки ; Австро -Угорщини пропонувалося вдарити в тил російської Дунайської армії. Ясно було , що ризик союзників був би нерівним . Англійському флоту не загрожувала зустріч з російськими військовими кораблями , з тієї причини , що таких у Чорному морі не було. Правда , і австрійська армія могла сподіватися на порівняно легкий успіх у боротьбі проти російських військ за Дунаєм : вони опинилися б у кліщах між австрійцями і турками. Але після цього Австрії предстояла б війна з усіма збройними силами Росії . Австрійський уряд правильно оцінило становище. Пораздумав , воно запропонувало англійцям лише проводити спільну політичну лінію в питаннях майбутнього устрою Сходу. Від мобілізації проти Росії Австрія відмовилася.

Поки йшли всі ці переговори , військові дії розвивалися своєю чергою. 19 липня 1877 загін генерала Гурко опанував Шипкинским перевалом . Здавалося , після цього має початися російське наступ за Балкани , вже безпосередньо загрозливе турецькій столиці . 27 липня в Лондон прийшло панічний донесення від посла в Константинополі Лайарду . Посол повідомляв , ніби російські стоять під Адріанополем . Під впливом цього повідомлення Біконсфільд вирішив запропонувати султанові « запросити» в протоки британську ескадру ; вона стояла напоготові в Безікской бухті .

Але паніка виявилася марною. Лайарду навіть не встиг виконати дане йому Біконсфільдом доручення . У той самий День , як загін Гурко взяв Шипку , армія Османа- паші увійшла в Плевну , що створювало серйозну загрозу правому флангу і комунікацій російської армії. Звістка про це дійшла до Лондона із запізненням , але по її одержанні там заспокоїлися. Війна явно затягувалася : це і було потрібно з точки зору англійських інтересів .

Інакше реагував на події Андраші . У момент , коли становище російської армії стало скрутним , він відчув I прилив надзвичайною хоробрості. Забувши обіцянки дотримуватися нейтралітету , він запропонував своєму уряду рушити війська до Румунії , щоб перерізати російські комунікаційні лінії. Однак план міністра зазнав аварії : йому стали проти австрійські військові кола ; вони були переконані , що навіть і тепер війна з Росією не під силу Австро -Угорщини.

10 грудня 1877 російські взяли Плевну . Це велике військове подія викликала посилену діяльність дипломатії. Незадовго до того російське уряд повідомив Німеччини та Австрії свій проект майбутнього світу . У ньому передбачалося : освіта болгарського васального князівства в широких межах, намічених Константинопольської конференцією ; автономія Боснії і Герцеговини з передачею їх під управління Австрії , якщо остання цього забажає ; повна незалежність Сербії , Чорногорії та Румунії ; повернення Росії південно-західній Бессарабії ; компенсація Румунії за рахунок Добруджі ; приєднання до Росії Карса і Батума , Ардагана і Баязета ; сплата контрибуції . Нарешті , намічалося досить мізерне зміна режиму проток : « прибережні держави» Чорного моря , тобто зокрема Росія , отримували право , у випадках , коли в тому представиться потреба , проводити через протоки військові судна , але тільки « поодинці» і щоразу за спеціальним дозволом султана.

Розбита Туреччина загрожувала поступитися , якщо не послідує допомогу з боку Англії . 13 грудня англійське уряд попередив Росію , що навіть тимчасова окупація Константинополя змусить Англію вжити «заходів обережності» . Проте всередині англійської кабінету тривали суперечки , чи слід вживати такі заходи . Кабінет був одностайний тільки в одному - у готовності кинути у вогонь Австрію.

На англійське застереження пішов ясний і тверда відповідь Горчакова : Росія не може гарантувати , що хід військових дій не змусить її тимчасово зайняти турецьку столицю .

24 грудня Туреччина звернулася до Англії з проханням про посередництво . Англійське уряд повідомив про це Петербург . Відповідь Горчакова свідчив: якщо Порта хоче закінчити війну , то з проханням про перемир'я вона повинна звертатися прямо до головнокомандувачу російською армією. Дарування перемир'я зумовлювалося попередніми прийняттям зобов'язань майбутнього мирного договору. Російський уряд при цьому підтверджувало свою готовність передати на обговорення міжнародної конференції ті пункти договору , які зачіпають « загальноєвропейські інтереси».

8 січня 1878 Порта звернулася до російського головнокомандувачу великому князю Миколі Миколайовичу (" старшому ") з проханням про перемир'я. Почалися переговори , а поки вони йшли , російські війська продовжували просуватися до турецької столиці .

Англійська кабінет безперервно обговорював положення. Королева Вікторія писала прем'єру відчайдушні листи , запевняючи , що , будь вона чоловіком , вона негайно вирушила б бити росіян. Знову запросили Відня , не схильна вона мобілізуватися . Сам Андраші був готовий на цей крок. Однак на вимогу військового командування він повторив свою відмову , посилаючись , між іншим , на те , що мобілізація коштує великих грошей .

Під впливом тривожних повідомлень з Константинополя англійська кабінет 23 січня прийняв , нарешті , рішення про відправку британського флоту в протоки . Між іншим кабінет розраховував , що такий крок посуне вперед і Австро -Угорщину . На знак протесту лорди Дербі і Карнарвон подали у відставку. Але , тут же скасувавши своє рішення , кабінет послав адміралу Хорнбі новий наказ : негайно повернутися в Безікской бухту. Після цього і лорд Дербі повернувся на свою посаду. Англія і Австрія спільно зажадали передачі всієї сукупності умов російсько-турецького світу на обговорення міжнародної конференції . При цьому австрійці вказували на порушення Рейхштадтского і Будапештського угод : в особі Болгарії Росія створювала на Балканах то найбільше слов'янське держава , освіти якого якраз і було в словлено не допускати.

Російське уряд не ризикнуло піти на конфлікт з двома великими державами. Його армія і запаси військового спорядження постраждали від війни ; фінансове становище держави було не з легких. Зважаючи на це царський уряд офіційно повідомило , що воно готове передати на обговорення міжнародного конгресу ті умови майбутнього мирного договору , які зачіпають « загальноєвропейські » інтереси. Під такими в першу чергу розуміли питання про протоки .

Побоюючись зіткнення з Англією , цар наказав головнокомандувачу у разі ухвалення турками умов перемир'я утриматися від окупації Константинополя , зупинитися під його стінами і в усякому разі не виробляти окупації

31 січня 1878 турки підписали перемир'я . Один з пунктів передбачав поширення російської окупації до Чаталджі і Булаіра . Але ці райони в той момент фактично ще були зайняті російськими військами. Тому просування російських тривало ще кілька часу і після підписання перемир'я . Це викликало в Лондоні новий напад паніки. Англійська кабінет боявся , що росіяни йдуть на столицю Оттоманської імперії. Для самих англійців був чимала спокуса зайняти протоки і Константинополь . Ще в серпні 1877 Біконсфільд писав Лайарду : «хотів би бачити наш флот у внутрішніх водах Туреччини і перехід Галліполі в наші руки як матеріальну гарантії».

Шовіністична агітація прийняла в Англії істеричний характер. У такій обстановці кабінет 8 лютого знову віддав наказ адміралу Хорнбі итти в Дарданелли. Адміралу було повідомлено , що англійський посол повинен отримати згоду султана на прохід суден через протоки . Флот рушив у Дарданелли. У Чанак він став на якір в очікуванні султанського дозволу . Простоявши деякий час і нічого не дочекавшись , адмірал Хорнбі знявся з якоря і попрямував назад в Безікской бухту. Незабаром з'ясувалося , що султан не посмів пропустити британський флот до Константинополя через загрозу російського головнокомандувача , що в такому разі його війська займуть турецьку столицю .

Цар дійсно хотів було наказати головнокомандувачу ввести війська до Константинополя. Горчаков і військовий міністр Мілютін заперечували: вони вважали , що це призведе до війни з Англією. Тоді цар змінив своє рішення : лише висадка англійського десанту повинна була з'явитися сигналом для окупації турецької столиці . Але коли радники пішли , Олександр II , залишившись один , знову передумав і знову схилився до того , щоб ввести війська до Константинополя. Скінчив же він абсолютно несподіваним рішенням: він протелеграфував головнокомандувачу один за іншим обидва наказу ...

Тим часом дивні вправи британського флоту погрожували зробити його предметом загального посміховиська . На будівлі англійського посольства в Константинополі одного разу вранці знайшли наклеєне кимось оголошення: « Між Безик і Константинополем загублений флот. Тому, хто знайде буде видано винагороду » . 12 лютого адмірал Хорнбі знову отримав наказ рушити в Мармурове море , хоча б і без дозволу султана.

Британський флот пройшов через Дарданелли і 15 лютого кинув якір біля Принцевих островів. Потім , на прохання султана , флот був відведений подалі , в Муданія , до азіатського узбережжя Мармурового моря.

Англійський уряд загрожувало , що вступ російських військ до Константинополя викличе розрив діпломатічечкіх зносин

Австрійський уряд теж заявляло , що у разі окупації Константинополя російськими військами воно відкличе свого посла з Петербурга.

Російське уряд вирішив не створювати конфлікту з обома державами. Воно обмежилося заняттям містечка Сан -Стефано розташованого в 12 верстах від турецької столиці , на березі Мармурового моря.

8.БЕРЛІНСЬКИЙ КОНГРЕС 1878 , міжнароднийконгрес ,скликаний для перегляду умов Сан- Стефанського договору ( 1878 ) , якимзавершиласяросійсько-турецькавійна 1877-1878 . Конгрес проходив з 1 ( 13 ) червня по 1 ( 13 ) липня в Берліні за участюделегаційРосії , Великобританії , Австро -Угорщини , Німеччини , Франції , Італії та Туреччини. ПредставникиБалканських держав булизапрошені в Берлін , але не брали участь у роботіконгресу. Великобританія , Австро- Угорщина і ТуреччинапрагнулиліквідуватирезультатиперемогиРосії у війні , зміцнитивпливзахідноєвропейськихкраїн на БлизькомуСході , послабитиствореніБалканськідержави, насампередБолгарію. Росія ,ізольована на міжнароднійарені , булазмушенапогодитися на скликанняконгресу. Розстановка сил на конгресібула дляРосіїнесприятливою. Великобританія і Австро-Угорщинаочолилиантиросійський блок країн , заздалегідьрозробилизагальнулінію на конгресі , уклавши в травні 1878 спеціальну угоду з цьогопитання . ОдночасноВеликобританія і ТуреччинапідписалиКіпрськуконвенцію , згідно з якоюобіцяласьзахистінтересівТуреччини в Азії в обмін на окупацію острова Кіпр . Німеччина , на словах виступалапосередникомміжцим блоком і Росією , на ділісприялаВеликобританії та Австро -Угорщини. ЇхтакожпідтримувалаФранція . Італіявідстоюваласвоїінтереси на Балканах. 1 ( 13 ) липняучасникиконгресупідписалиБерлінський трактат ( 64 статті) , якийзмінивумови Сан- Стефанського договору . По трактату визнаваласянезалежністьЧорногорії , Сербії та РумуніївідТуреччини. Але територіяЧорногоріїурізалася так ,що вона потрапляла в економічнузалежністьвід Австро -Угорщини. Боснія і Герцеговина булиокуповані Австро-Угорщиною , щоотримала право будувати на цих землях залізницю. Румунія ,отримавши дельту Дунаю і Добруджузамість повернутого РосіїпридунайськогоділянкиБессарабії , як одна з дунайських держав , такожпотрапляла в залежністьвід Австро -Угорщини. Болгаріябуларозділена по лініїБалканського хребта на північну ( стала автономнимкнязівством ) і південну (СхіднаРумелия , залишаласяпідвладоюТуреччини на умовахадміністративноїавтономії ) частини. Македонія ,що входила по Сан - Стефанського договору до складу Болгарії , такожпередаваласяТуреччини. ТимчасовеуправлінняБолгарією до введенняконституціїзберігалося за російськимкомандуванням , але перебуванняросійськихвійськ у ПівнічнійБолгарії та СхідноїРумеліїбулоскорочено з 2 років до 9 місяців. Турецькаармія мала покинутиБолгарію , але вона могла перебувати на кордоніСхідноїРумелії , щостворювалозагрозу і для ПівнічноїБолгарії. Берлінськийконгреспідтвердивстаттю Сан- Стефанського договору про обраннянаселенням і затвердження султаном за згодою великих держав болгарського князя. ТериторіяБолгаріїпідзміна Сан- Стефанського договору скорочуваласявтричі. Вона втрачала доступ до Егейського моря , важливічорноморські порти , родючіземлі , райони з розвиненими ремеслами і землеробством . За Росією в Закавказзізалишалися Каре , Ардаган і { 79 } Батум , оголошений порто- франко ( вільним портом ) . Алашкертская долина і містоБаязетповерталисяРосієюТуреччини. Берлінський трактат залишив у силінескасовані і незміненіположенняПаризькогоконгресу 1856 і Лондонськоїконвенції про протоки 1871 .

На Берлінськомуконгресіпереміг блок Великобританії та Австро -Угорщини , якийзвів до мінімумупідсумкиперемогиРосії над Туреччиною і завдаввеликоїшкодиБалканськимкраїнам , насампередБолгарії.

9. Посилення територіальної експансії великих держав в останній чверті XIX в . Колоніальні імперії.

Наприкінці 1870 рр. . боротьба між великими державами та їх союзниками за кінцевий розділ сфер впливу в світі набуває найбільш гострий характер. Основною причиною посилення колоніальної експансії став викликаний появою нових технологій стрімке зростання промислового виробництва в країнах Заходу , який зумовив стремління урядів знайти нові ринки для експорту капіталу і збуту готової продукції . Не менш важливим завданням з'явився захоплення джерела сировини , безкоштовна експлуатація яких дозволяла промисловості цих країн постійно нарощувати обсяги виробництва без залучення додаткових коштів.

Отримавши можливість вирішувати економічні проблеми за допомогою необмеженої експлуатації колоній і залежних країн , уряди багатьох європейських держав зуміли пом'якшити внутрішня соціальні протиріччя шляхом перерозподілу отриманих доходів. Це дозволило найбільш економічно розвиненим країнам-метрополій Великобританії , Франції , Нідерландам і Бельгії запобігти згодом тих соціальних потрясінь , з якими зіштовхнулись Росія , Німеччина , Італія , Австро-Угорщина , Іспанія та Португалія . Останні в силу цілого ряду причин так і не змогли економічну освоїти і ефективно експлуатувати ринки своїх не менш обширі територіальні володіння. Водночас більшість з цих держав , компенсуючи економічну слабкість військової силою , зуміли взяти активну участь у боротьбі за остаточний розподіл сфер впливу у світі в кінці XIX початку XX ст.

З цієї причини , незважаючи на розходження в методах експансії , всі ці країни можна зарахувати до колоніальних імперій , бо в основі їх політики лежало прагнення захопити або взяти під контроль як можна більш велику територію , по відношенню до населення якої європейці зобов'язувалися здійснювати « цивілізаторську місію ».

Таким чином , активне торговельно-економічне та військово-політичне проникнення західних держав в усі регіони Азії та Африки стало завершальною стадією формування світової економічної системи , в рамках якої тривала конкуренція між великими державами за контроль над найбільш вигідними як в економічному , так і у військово-стратегічному відношенні територіями. До кінця XIX в . значна частина Південної півкулі виявилася розділена між великими державами та їх союзниками. Лише дуже небагато країн зуміли зберегти формальний суверенітет , хоча і вони потрапили в повну економічну залежність від колоніальних імперій. Так сталося з Туреччиною , Персією , Афганістаном, Китаєм , Кореєю , Сіамом , Ефіопією , які завдяки сильної централізованої влади і жорсткій політиці уряду в відносно національних меншин , зуміли уникнути долі Індії , Бірми, В'єтнаму та інших феодальних держав, які розпалися на окремі частини і були захоплені колонізаторами. Суверенітет окремих країн ( Ліберія , Урянхайський край) гарантувався великими державами ( США , Росія).

10.Колоніальна експансіяАнглії в 70 -х роках XIX століття

ПолітикаДізраелі в східномукризі 1875 - 1878 рр. .визначаласяінтересами не тількиблизькосхідної , а й загальноімперськійколоніальноїполітикиАнглії . ПрориттяСуецького каналу в 1869 р. поставило перед англійськоюбуржуазієюпривабливузавданняопануватицимновим шляхом до Індії. Дізраелі почав з того , щозабезпечивАнгліїекономічнепанування над каналом. Для цьоговінпридбав в листопаді 1875 контрольний пакет акційкомпаніїСуецького каналу ,що належав єгипетському хедив . Ту ж мету - зміцненняанглійськихпозицій в східнійчастиніСередземного моря - Дізраеліпереслідував і тоді , коли не пускав росіян в протоки , захоплювавКіпр і прагнувзабезпечитипереважанняанглійськоговпливу в Константинополі. Але близькосхіднаполітикаДізраелітіснопов'язанабула з імперіалістичнимизадумамиВеликобританії і в СереднійАзії.

ШтовхаючиТуреччину на конфлікт з Росією і відволікаючисилиРосії на БлизькийСхід ,Дізраелітим самим підготовляввійнупротиАфганістану. Вона почалася в 1878 р. Закінчиласявійнавже при Гладстоне ,який в 1880 р. змінивДізраелі . Результатом війнибуловстановлення над Афганістаноманглійського протекторату . Еміротримаввіданглійцівщорічнусубсидію і зобов'язався не вести зносин з іноземними державами інакше , як за посередництвомАнглії . БританськівійськаевакуювалиАфганістан . ПрихильникиполітикиДізраеліголоснозасуджувалиГладстона за цей акт. На початку 1879 Дізраелі почав ще одну колоніальнувійну - протизулусіввПівденнійАфриці. У 1877 р. він проголосив анексію Трансваалю , окупувавшинайважливішіпунктицієїкраїни. Однак бури піднялиповстання . Післяпоразкианглійської загону в битві при Маджубахілленаприкінці лютого 1881 Гладстонудовелосявдовольнитисялишедеяким контролем над зовнішньоюполітикою Трансвааля . Ще до цього , саме в 1874 р. , англійськийімперіалізмзакріпивсвоїпозиції в Південно-СхіднійАзії , встановивши протекторат Англії над султанами Малайськогопівострова.

11. Французька експансія

Двигуном колоніальної політики Французької республіки були інтереси її фінансової олігархії. Однак серйозним гальмом для французької колоніальної експансії був франко-німецький антагонізм . Він не дозволяв відволікати великі сили від східного кордону Франції. При його наявності сварка з Англією була б вкрай небезпечною для Франції. А така сварка завжди була можлива за активного виступу французького капіталізму на колоніальній арені .

Наприкінці 1877 до влади у Франції прийшло республіканське міністерство. « Помірні республіканці » були тісно пов'язані з великим капіталом . Вони спробували поліпшити франко-німецькі відносини . Це давало їм можливість вступити на шлях активної колоніальної політики. Повороту урядової політики передував новий курс у фінансовій політиці деяких керівних банків . Почин поклав « Ліонський кредит» , який в 70 -х роках став на шлях вивозу капіталу в колоніальні і залежні країни . Найбільш енергійним провідником колоніальної експансії став один з лідерів « помірних республіканців » , Жюль Феррі.

Першою жертвою французького капіталу став Туніс . Командуючи разом з Мальтою і Сицилією над самим вузьким місцем Середземного моря , Туніс мав чимале значення для боротьби за панування в Середземноморському басейні. Ще в 60 -х роках Туніс потрапив у фінансову кабалу до англійського і французькому капіталу . У 1869 р. важке фінансове становище цієї країни призвело до організації Міжнародної комісії туніського боргу , яка в забезпечення сплати за позиками захопила контроль над значною частиною державних доходів Тунісу. У комісії господарювали французи , англійці та італійці ; між ними йшла запекла боротьба. Французькі капіталісти отримали концесію на телеграф ; через залізничних концесій йшла гризня між англійською, французькою та італійським капіталом .

Коли в дні Берлінського конгресу виявилося викриття Кіпрської конвенції, французька делегація готувалася протестувати. Щоб задобрити французів , Біконсфільд побачив Ваддінгтона : він обіцяв йому в обмін за поглинання Кіпру Англією не чинити перешкод захопленню Францією Тунісу. У свою чергу і Бісмарк запропонував французам Туніс. Канцлеру хотілося зайняти Францію такими проблемами , які загострили б її відносини з іншими державами , в даному випадку з Італією.

Після Берлінського конгресу французький уряд прийнявся енергійно підготовляти захоплення Тунісу. Французький капітал за сприяння дипломатії прагнув проникнути в усі галузі народного господарства країни. Звичайним способом проникнення в Туніс було придбання іноземним капіталом землі і феодальних прав .

Феррі та іншим поборникам колоніальної експансії дуже хотілося повністю захопити Туніс , окупувавши його французькими військами. Головною перешкодою для здійснення цього плану було серйозне внутрішню протидію в самій Франції. Вся опозиція - і права, і ліва , і радикали , і монархісти - сходилася на тому , що Франція не може відволікати свою увагу і сили від німецького кордону. Феррі постарався ретельно замаскувати свої дії: він зобразив похід на Туніс як захід , абсолютно необхідний для безпеки Алжиру. На тунісько - алжирському кордоні здавна час від часу відбувалися інциденти, викликані зіткненнями з кочовими арабськими племенами. Феррі заявив , що французи змушені «допомогти» туніському бею оселити порядок в його володіннях. Під виглядом такої «допомоги » французький експедиційний корпус окупував найважливіші центри Тунісу. Тепер дипломатії залишалося оформити доконаний факт : бей повинен був сам дати згоду на захоплення своєї країни французами. Французький уряд хотіло таким актом зв'язати бею руки, щоб перешкодити йому підбурювати своїх підданих до опору французам.  Вони заявили бею, що їх уряд готовий зберегти за ним Корону , але за умови, що він визнає протекторат Франції , бею було вручено готовий текст договору . Після короткого роздуми бей вважав за благо підписати так званий Бардоскій договір ( 1881 р.). Над Тунісом був встановлений протекторат Франції .

12. Колоніальна імперія Німеччини в 70-90 рр. 19 ст.

Колоніальна політика Отто фон Бісмарка

Після об'єднання Німеччини в 1870-1871 роках канцлер Отто фон Бісмарк оголосив , що колоніальна політика не є пріоритетною для країни , так як територіальні придбання на інших континентах принесуть лише незначні фінансові вигоди , однак будуть зв'язані з ростом політичних ризиків. Ще в 1864 році після Датсько - пруської війни Данія безуспішно пропонувала Пруссії та Австрії Датську Вест -Індію , намагаючись уникнути повної втрати Шлезвига . У 1870 році після Франко- прусської війни було відхилено пропозицію Франції про передачу Кохінхіни .

Проте , в 1873 році було організовано « Африканське суспільство в Німеччині » (нім. Afrikanische Gesellschaft in Deutschland ) , що ставив своєю метою географічне дослідження Африки. У 1882 році з'явилося « Німецьке колоніальне суспільство» (нім. Deutscher Kolonialverein ) , що об'єднало понад 15 000 прихильників колоніальної політики . У 1887 році воно об'єдналося з створеним в 1884 році « Товариством за німецьку колонізацію » (нім. Gesellschaft für Deutsche Kolonisation ) , ставить своєю метою практичну реалізацію цієї політики.

Бажаючи посилити свої політичні позиції , а також розраховуючи на підтримку декларувала колоніальні устремління Національно -ліберальної партії на виборах до Рейхстагу в 1884 році , Бісмарк оголосив про те , що численні зарубіжні володіння німецьких комерсантів відтепер перебуватимуть під захистом німецької держави . Крім того, даною мірою він розраховував послабити потік емігрантів до Америки і перенаправити його в німецькі колонії. Економічні , соціальні та національні мотиви грали для нього другорядну роль.

У цей період під захист Німеччини були передані :

• придбані бременським комерсантом Адольфом Людерітцем ( Adolf Lüderitz ) землі на території сучасної Намібії. У квітні 1884 з них була утворена Німецька Південно -Західна Африка ;

• німецьке Того в липні 1884 ;

• землі Адольфа Вермана ( Adolph Woermann ) - Німецький Камерун в липні 1884 ;

• належала Карлу Петерсу ( Carl Peters ) і «Суспільству за німецьку колонізацію » Німецька Східна Африка в лютому 1885 ;

• братами Клементом і Густавом Денхардт - Віту ( сучасна Кенія )

Крім того , в травні 1885 в Океанії під захист Німеччини перейшли :

• Німецька Нова Гвінея

• Архіпелаг Бісмарка

Вже в 1885 році Бісмарк знову відійшов від ідеї послідовного проведення колоніальної політики , зосередивши свої зусилля на поліпшенні відносин з Англією і Францією. Колонії використовувалися тільки в якості розмінної карти на переговорах. На Берлінській конференції 1884-1885 років Африка була розділена між європейськими державами , а згідно Гельголандской - занзібарська угодою 1890 африканський протекторат Віту був обміняний на стратегічно важливий для Німеччини острів Гельголанд в Північному морі.

Колоніальна політика Вільгельма II

При кайзера Вільгельма II Німеччина намагалася збільшити сферу свого колоніального впливу шляхом збільшення кількості торгових представництв. У цей період нарощувався військовий потенціал (особливо військово- морських сил ) - згідно канцлеру фон Бюлову Німеччина готувалася "зайняти своє місце під сонцем» незважаючи на те , що « прийшла занадто пізно». Серед іншого , під цим малося на увазі і володіння колоніями. Подібна політика національного престижу різко контрастувала з прагматичної колоніальною політикою Бісмарка 1884-1885 років .

Проте , при Вільгельма II Німеччині вдалося лише трохи розширити свої колоніальні володіння. Під протекторат Німеччини в цей період перейшли :

• в 1888 році тихоокеанський острів Науру . ( Після підписання в 1886 році між Великобританією і Німеччиною договору про розділ сфер впливу в західній частині Тихого океану)

• 6 березня 1898 - китайський місто і військово -морська база Цзяо - Чжоу. Напад на німецьких місіонерів , в результаті якого дві людини були вбиті , послужило приводом для введення в місто ескадри німецьких крейсерів під командуванням контр -адмірала Дінітца і його окупації в листопаді 1897. Після цього Китай був змушений підписати договір про оренду даної бази .

• 12 лютого 1899 - мікронезійской Каролінські острови і Маріанські острови (крім Гуаму ) . Скориставшись поразкою Іспанії віспано - американській війні , Німеччина після демонстрації військового флоту змусила Іспанію продати дані острова за 17 мільйонів марок.

• 17 лютого 1900 - західна частина острівного королівства Самоа - Німецьке Самоа .

Під час другого марокканського кризи Німеччина отримала частину території французького Конго ( Neukamerun ) , яка була приєднана кгерманскому Камеруну .

У 1899 році в Вітценхаузене була заснована німецька колоніальна школа ( нім. Deutsche Kolonialschule für Landwirtschaft , Handel und Gewerbe ) , в якій сімнадцяти - двадцятисемирічний студенти в рамках двох - трирічного курсу навчалися основам сільського господарства в колоніях.

13. Утворення воєнно-політичних блоків наприкінці 19-початку 20 ст

Утворення воєнно-політичних блоків. Наприкінці XIX ст. змі­нилося розташування сил в Європі та в усьому світі. Головною при­чиною цього було посилення нерівномірності економічного роз­витку індустріальних країн, що вело до загострення суперечностей між ними. Розвиток міжнародних відносин відзначався двома тен­денціями: 1) зростання співпраці держав з метою ефективного використання світових ресурсів; 2) подальша відокремленість кож­ної держави з метою задоволення лише власних потреб. Індустрі­ально розвинені держави мали перевагу не тільки у використанні своїх ресурсів, а й у пограбуванні відсталих народів Азії, Африки, Латинської Америки, над якими вони встановили економічний і політичний контроль. Значний вплив на характер міжнародних відносин мало посилення революційних і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подолати внутрішньополітичні кризи у своїх державах шляхом підготовки до війни.

Після 1871 р. в Європі існував так званий «озброєний мир», під прикриттям якого відбувалася підготовка до війни. Напруженість зростала в умовах швидкого технічного прогресу, який вів до постійної гонки озброєнь. Дипломатичні зусилля європейських урядів були спрямовані на пошук союзників у майбутній війні. На межі ХІХ-ХХ ст. найгостріші протиріччя існували між Великобри­танією та Німеччиною. При колоніальному розподілі світу Німеч­чині дісталося значно менше колоній, ніж іншим державам. Випе­редивши Великобританію за обсягом промислового виробництва, Німеччина стала на шлях докорінного переділу світу на свою користь. Суттєвими залишалися і франко-німецькі суперечності.

Франція не могла примиритися з поразкою, а в Берліні, побою­ючись реваншу, прагнули до остаточного розгрому Франції. У такій ситуації сторони почали інтенсивно шукати союзників.

Німеччина прагнула до ізоляції Франції. У 1873 р. було ство­рено «Союз трьох імператорів» — Німеччини, Австро-Угорщини і Росії. Однак під час російсько-турецької війни 1877-1877 pp. цей союз тріщав по всіх швах, оскільки Німеччина й Австро-Угор­щина стали на бік противників Росії. Одночасно зміцнів союз Німеччини й Австро-Угорщини, спрямований проти Росії. 7 жовтня 1879 р. була укладена таємна угода між обома державами, за якою вони зобов´язалися надати одна одній допомогу в разі нападу з боку Росії.

Після цього канцлер Німеччини О. Бісмарк спрямував свої зусилля, аби втягнути у союз Італію. Посваривши Італію з Фран­цією з приводу захоплення Тунісу, німецька дипломатія досягла поставленої мети. 20 травня 1882 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною та Італією був укладений так званий Троїстий союз. Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли Італії допомогу в разі війни із Францією. Надання військової допомоги передбачалося в будь-якому випадку, навіть якщо хтось із учасників був змуше­ний воювати проти двох чи більше противників.

Урезультаті укладання Троїстого союзу в центрі Європи виникло військове угруповання держав на чолі з Німеччиною.

Одночасно відбувалося зближення позицій Франції і Росії. У липні 1891 р. пройшла демонстрація російсько-французької спіль­ності — візит французького флоту до Кронштадту. Того ж року був укладений пакт про взаємні консультації у випадку загрози війни. У 1893 р. російська ескадра прибула до французького порту Тулон із відповіддю, і 27 грудня 1893 р. була підписана франко-російська військова конвенція, де передбачалася взаємодопомога обох дер­жав у разі нападу з боку учасників Троїстого союзу.

Таким чином у Європі утворилися дві ворогуючі між собою коаліції. Хоча між союзниками по коаліції теж часто виникали суперечності, перед лицем загрози з боку ворожого табору вони відходили на другий план. Англія спочатку проводила політику маневрування між коаліціями, так звану «блискучу ізоляцію», але на початку XX ст. її стратегічні орієнтири змінилися. Втративши промислову перевагу над Німеччиною і дедалі глибше втягуючись у виснажливе змагання з нею по гонці озброєнь, Англія потребу­вала союзників.

Напочатку XX ст. відбувається англо-французьке зближення, причинами якого стали англо-німецький та франко-німецький антагонізми. Англо-французька таємна угода була укладена в Лондоні 8 квітня 1904 р. Основний її зміст полягав у визнанні за Англією прав на Єгипет, за Францією — на Марокко.

У 1907 р. обидві сторони досягли компромісу з колоніальних проблем і уклали в серпні в Петербурзі договір про розмежування інтересів. Іран поділявся на російську та англійську сфери впливу, між якими проходила нейтральна зона. Афганістан визначався в зоні інтересів Англії. Цим договором і завершувалося формування Антанти. Трьохстороннього пакту між її учасниками не було укла­дено, він з´явився тільки на початку Першої світової війни.

Результатом оформлення двох ворогуючих коаліцій було поси­лення гонки озброєнь і спроби учасників обох союзів розколоти табори противника.

14. Міжнародні конфлікти на межі століть. Гонка озброєнь.

Наприкінці XIX ст. великі держави розпочали боротьбу за пере­розподіл світу. Міжнародні відносини позначені рядом воєн у різ­них частинах світу, що велися за перерозподіл колоній і сфер впливу. Навесні 1898 р. почалася війна між США та Іспанією. США захопили Філіппінські острови, о. Гуам, Пуерто-Рико і встановили протекторат над Кубою. У 1899-1902 pp. відбулася англо-бурська війна, яка закінчилася загарбанням Великобританією двох бур­ських республік у Південній Африці — Трансвааля й Оранжевої республіки. Російсько-японська 1904-1905 pp. велася за переділ території і сфер впливу на Далекому Сході.

У 1905-1906 pp. виник гострий конфлікт між Німеччиною і Францією за панування в Марокко. Німеччина прагнула скорис­татися захопленням Францією Марокко, щоб посварити англійців з французами й отримати свою частку від поділу цієї країни на сфери впливу. Імператор Німеччини Вільгельм II заявив, що Марокко має бути незалежною. Проте Великобританія підтри­мала Францію — Марокко лише формально залишалася неза­лежною, а фактично країна потрапила під контроль Франції. Про­тиріччя між Німеччиною з одного боку та Великобританією і Францією — з іншого загострилися.

У 1908-1909 pp. вибухнула «Боснійська криза» між Росією та Австро-Угорщиною як наслідок анексії останньою Боснії та Герце­говини. Росія намагалася активним втручанням допомогти Сербії у протидії Австро-Угорщині. Однак у 1909 р. під тиском Німеччини Росія і Сербія змушені були піти на поступки. Німецько-австрій­ський блок отримав дипломатичну перемогу над Антантою, взявши реванш за Марокко. Результатом «Боснійської кризи» стало загост­рення суперечностей між союзниками — Італією та Австро-Угор­щиною. У 1909 р. Італія укладає таємний договір з Росією, спрямо­ваний проти Австро-Угорщини. Фактично це означає розпад Троїстого союзу, хоч формально він продовжував існувати.У 1911р. знову загострилося марокканське питання у зв´язку з повстанням проти султана. Німеччина направила до марокканських берегів крейсер «Берлін» і канонерку «Пантера». І знову на допомогу Франції виступила Великобританія. Погрожуючи Німеччині війною вона змусила останню відмовитись від втручання в марокканську проблему. Міжнародні кризи початку XX ст. супроводжувалися небаченою гонкою озброєнь. Кожен крок будь-якої держави у напрямку збільшення військової могутності викликав кроки у від­повідь інших держав. Лише за 1909-1913 pp. Німеччина збільшила свої військові витрати майже на третину, що становило 50% всіх бюджетних асигнувань. Посилена підготовка до війни велася і кра­їнами Антанти. Франція провела низку заходів з підвищення вій­ськово-промислового потенціалу. Загальні витрати на військові потреби були доведені до 40% державного бюджету (1914 p.). Було збільшено на 30% чисельність французької армії мирного часу. Військові витрати Великобританії також були значними.

Особливо бурхливо відбувалася гонка озброєнь на морі. У 1906 р. у Великобританії був закладений перший дредноут — вели­кий лінійний корабель з потужною артилерією. Німеччина ще в 1906 р. розробила нову програму морських озброєнь з метою досягнути переваги над Британією. Хоча за іншими типами вій­ськових кораблів Великобританія значно випереджала Німеч­чину, змагання в будівництві дредноутів стривожило першу мор­ську державу. Політики і військові діячі Великобританії заявили, що на кожний німецький дредноут вона побудує два своїх. Напе­редодні Першої світової війни в Британії вже було збудовано 20 дредноутів і закладено ще 12, а у Німеччині — 14 і 5 відповідно.

Посилено готувалася до війни і Росія. За допомогою французь­ких позик вона будувала стратегічні залізниці, збільшувала кадро­вий склад армії і флоту. За темпами переозброєння Росія значно відставала і від Німеччини, і від союзників. Військова програма була прийнята лише в 1913 р. і була розрахована аж до 1917 р.

Напередодні війни Німеччина зі своєю союзницею Австро-Угорщиною мали добре озброєну і краще підготовлену до війни армію, ніж французька чи російська. Німеччина встигла краще і швидше підготуватися до війни. Враховуючи, що співвідношення сил у 1914 р. склалося на її користь, вона шукала тільки привід для розв´язання війни.